Читати книгу - "Картковий будинок"

Хвилі схвалення пронеслися крізь лави опозиції, поки спікер намагався прокричатися крізь гамір.

— Поважний член, можливо, й новачок, але, здається, вже розуміється на парламентських процедурах і має знати, що я відповідаю за зміст чи тон відповідей прем’єр-міністра не більше, ніж за питання, які йому ставлять. Далі до справ!

Поки спікер намагався вгамувати пристрасті, червонолиций Колінґридж підвівся і сердито видибав із зали, давши знак головному організатору йти за ним. За ним покотився дуже непарламентський викрик «Боягуз!». На лавах уряду не чулося нічого, панувала сама лише невпевнена тиша.

— Звідки, в ім’я Христа, йому це відомо? Звідки той сучий син прознав?

Двері до кабінету прем’єр-міністра, розташованого якраз позаду зали, не встигли захлопнутись, як почалася тирада. Перший міністр її величності скинув звичну машкару м’якості, випускаючи на волю дикого ворикширського тхора.

— Френсисе, це недобре. Кажу вам, це в біса недобре. Сьогодні ми приймаємо від канцлера звіт з учорашнього засідання комітету, весь Кабінет обговорює його вперше, а вже до обіду про це відомо кожному сопливому гівнюку з опозиції. Про це знали менш ніш дві дюжини міністрів з Кабінету; всього-на-всього жменька державних службовців була в курсі. Хто злив цю інформацію, Френсисе? Хто? Ви головний організатор. Я хочу, щоб ви знайшли того виродка і щоб його повісили на годинниковій вежі за яйця!

Уркгарт зітхнув з полегшенням. До вибуху прем’єр-міністра він досі не був певен, чи перст обвинувачення не вкаже на нього. Він усміхнувся, щоправда, тільки подумки.

— Мене просто вражає, Генрі, що комусь із ваших колег по Кабінету заманулося навмисне злити це,— почав він, явно виключаючи можливість витоку з боку державної служби, звужуючи коло підозрюваних і охоплюючи ним всіх і кожного з його колег по Кабінету.

— Хай хто це скоїв, він принизив мене. І я хочу знати, хто це, Френсисе. Я хочу — я наполягаю,— щоб ви знайшли того хробака. А потім віддали його на поталу воронам.

— Генрі, можна як друг?..

— Звісно!

— Боюся, що між нашими колегами було забагато гризні з часу самих виборів. Надто багато хто хоче посаду іншого.

— Всі хочуть отримати мою посаду, мені це відомо, але хто ж міг виявитися таким... кретином, таким підступним, таким хріномайстром, щоб зумисно зливати такі речі?

— Не можу сказати...— він на мить завагався,— напевне.

Колінґридж зреагував на це вагання.

— Мені вистаче обґрунтованого припущення, Господи прости.

— Це буде несправедливо.

— Несправедливо? А по-вашому те, що тільки-но сталося, коли моєю сракою скористалися як тою поштовою скринькою, це справедливо?

— Але ж...

— Жодних «але», Френсисе. Сталося раз, може статися й вдруге, і майже напевно, що так і буде. Звинувачуйте, натякайте — все, що в дідька хочете. Я не маю стільки часу, щоб марнувати. Мені потрібні імена!

Кулак Колінґриджа з такою силою опустився на стіл, аж підскочила настільна лампа.

— Якщо ви наполягаєте, я можу припустити. Ви ж розумієте, я нічого не знаю напевне... Скористаймося дедукцією. Враховуючи час, що минув, видається більш вірогідним, що витік стався радше на вчорашньому комітеті, аніж на сьогоднішньому засіданні Кабінету. Погоджуєтеся?

Колінґридж згідно кивнув.

— А, окрім нас із вами, хто ще входить до комітету?

— Канцлер казначейства, фінансовий секретар, охорона здоров’я, освіта, навколишнє середовище, економіка.

Прем’єр перелічив усіх міністрів, які були присутні. Уркгарт нічого не відповідав, змушуючи Колінґриджа виснувати логічне припущення самотужки.

— Ну, двоє міністрів скарбниці заледве могли злити факт того, що вони накосячили. Зате охорона здоров’я добряче протестувала, тож Пол Маккензі мав усі підстави. У Гарольда Ірлі з освіти завжди був довгий язик. А Майкл Семюел, як на мене, має звичку забагато красуватися в товаристві ЗМІ.

Підозри й вагання, що зачаїлися в найтемнішому закутку розуму прем’єр-міністра, почали виповзати на світло.

— Є ще й інші варіанти, Генрі, та я гадаю, що вони маловірогідні,— включився Уркгарт.— Як ви знаєте, Майкл дуже близький з Теді Вільямсом. Вони з ним обговорюють геть усе. Могло витекти й зі штабу партії. Не від Теді, я просто певен, він би ніколи... Але витік міг статися від одного з посадовців звідти. Деякі з них усе життя провели, ніби той бідний родич.

Колінґридж якусь хвилю мовчки міркував.

— Чи міг би це бути Теді? — пробурмотів він.— Він ніколи не був серед моїх найбільших прихильників: різниця поколінь,— та я витягнув його з помийки, взяв у команду. І так він мені відплачує?

— Це лише підозра, Генрі...

Прем’єр-міністр виснажено звалився у крісло, йому більше не хотілося мучитися роздумами.

— Можливо, останнім часом я покладався на Теді аж надто багато. Гадав, йому нема на що точити зуб, у нього не лишилося амбіцій, тільки не в палаті лордів. Стара гвардія. Відданий. Я помилявся, Френсисе?

— Не знаю. Ви попросили мене припустити.

— Переконайтеся, Френсисе. Робіть усе, що вам для цього треба. Хай хто це був, він мені потрібен. Я хочу, щоб йому вирвали яйця через вуха, і хай увесь Вестмінстер чує його зойки.

Уркгарт кивнув і опустив очі на манір слуги, не бажаючи, щоб прем’єр-міністр розгледів у них задоволений блиск. Колінґридж оголосив відкриття сезону. Уркгарт повернувся на болота, його ноги міцно стали у вересі в очікуванні, поки злетять пташки.

Розділ одинадцятий

Христофор Колумб був суцільною прикрістю. Вирушаючи, він гадки не мав куди пливе, а прибувши, не знав де опинився. Хочете трахнути тубільців — краще лишайтеся вдома.

П’ятниця, 16 липня —

четвер, 22 липня

Життя в палаті громад може бути п’янким, подекуди історичним, але не нормальним. Норма — лайно. Постійні затримки на роботі, великі перевантаження, забагато розваг і замало перепочинку — все це гарантує, що довга літня перерва поманить парламентарів, як та оаза в пустелі. А поки вони чекають, терпець уривається, а нерви здають. У дні перед канікулами Уркгарт шастав коридорами й барами палати, намагаючись укріпити дух і заспокоїти сумніви багатьох рядових членів парламенту, в яких наростала тривога щодо скрипучої роботи Колінґриджа. Духом легше занепасти, аніж відновити його, тож дехто з бувалих вважав, що Уркгарт трохи перестарався: його напружені зусилля радше постійно нагадують, що прем’єр-міністр потрапив у несподівано мінливі води; та якщо це помилка з боку головного організатора, її загалом приймали за виняткову, а подекуди й