Читати книгу - "«наречена» свого шефа, Alina Pero"

Я стояла перед дзеркалом у своїй кімнаті, вдивляючись у власне відображення. На мені була елегантна сукня — не весільна, але теж біла, бо так вирішила Софія. Вона сказала, що на заручинах наречена має виглядати відповідно.

Наречена.

Я провела пальцями по гладкому шовку сукні, але в голові крутилася лише одна думка: це неправильно.

За дверима чулося пожвавлене спілкування, голоси родичів, дзвін келихів. Всі зібралися внизу, чекаючи на нас.

На мене.

Я заплющила очі й глибоко вдихнула.

— Соломіє, ти готова? — у двері постукала Вероніка.

Я змусила себе розплющити очі, ще раз глянула в дзеркало й змусила губи розтягнутися в усмішці.

— Так.

Коли я спустилася вниз, мене зустріли десятки очей.

Родина Гордія зібралася в просторій вітальні: дядьки, тітки, двоюрідні брати та сестри. Навіть його бабуся була тут, сидячи в кріслі й уважно дивлячись на мене.

— Ось вона, наша красуня! — вигукнула Софія й підвела мене до центру кімнати, де вже стояв Гордій.

Я зустрілася з ним поглядом.

Він виглядав... щасливим.

Не так, як зазвичай — впевнено, з тією хитрою посмішкою, яка завжди його супроводжувала. А щиро.

І це збивало мене з пантелику.

— Ну що, — промовив він, беручи мене за руку, — ти готова стати офіційно моєю нареченою?

Його очі світилися якимось дивним вогнем. Я не могла зрозуміти, чи він просто добре грає, чи... він справді хоче цього?

Я не встигла відповісти, бо Валентина Степанівна вже тримала в руках маленьку оксамитову коробочку.

— Це для тебе, люба, — вона відчинила її, й я побачила старовинну золоту каблучку з великим сапфіром. — Це сімейна реліквія. Всі жінки в нашій родині носили її на заручинах.

Кімната затихла.

Усі чекали, коли я протягну руку.

Коли дозволю Гордію надіти каблучку.

Коли прийму цю брехню остаточно.

Але я не змогла.

— Я не можу, — мій голос прозвучав хрипло.

Гордій здивовано звів брови.

— Що?

Я відступила на крок.

— Я… я не можу це прийняти.

Валентина Степанівна нахмурилася.

— Дорогенька ти хвилюєшся? Це нормально…

— Ні, справа не в цьому.

Я відчула, як у мене тремтять руки.

Клубок у горлі ставав дедалі більшим.

— Це… все неправда, — я нарешті вимовила.

В кімнаті запанувала тиша.

Всі дивилися на мене, не розуміючи.

— Я не справжня наречена Гордія, — сказала я тихо, але впевнено. — Наші заручини… вони фіктивні.

Я почула, як хтось різко вдихнув.

Як хтось з родичів прошепотів: «Що?..»

Як Софія затиснула губи долонею, а Вероніка округлила очі.

Але найбільше мене вразила реакція Гордія.

Він не виглядав здивованим.

Він просто… опустив голову й тихо видихнув.

— Соломіє… — його голос був спокійним, але в ньому було щось ще. Щось, чого я не могла розібрати.

Я похитала головою.

— Вибач.

І перш ніж хтось міг мене зупинити, я розвернулася й пішла.