Читати книгу - "Останній дракон, Ана-Марія Еріш"

Навчання в Академії нарешті почалося. І я тепер справді відчула якесь полегшення. Це був останній рік тут, і я збиралася отримувати все по максимуму. Однак вже мої дні перетворювалися на справжній кошмар. Зранку в мене були пари разом з іншими студентами, по вечорах тренування з Адамом та Алексом, а ще ж не варто забувати про спільні заняття драконів. Навіть з Дрейком майже не бачилися. Так вже склалося, що в мене на нього просто не залишається часу. Але гра варта свічок. Я маю бути готовою до будь-чого. Ніхто не знає, що на нас чекатиме в наступний момент. Минулого року теж ніхто не був готовий до того, що на Академію будуть нападати. І це коштувало нам життя метаморфів. Тому цього не має повторитися.                                                                                                            

От і сьогодні нас Алекс вирішив зібрати, аби ми перевірили частину Лісу Сновидінь. Все частіше там стали пропадати метаморфи, і ніхто не знає, чому саме. Його вже кілька разів перевіряла варта, однак ніяких результатів не було. Та все ж вирішили, що дракони більш компетентні в цій справі. Ми здатні бачити магію там, де її не видно іншим. Тим паче в нас є якесь вроджене почуття. І зараз ми чекали на мого брата, адже уявлення не мали де і звідки починати. З одного боку мені було трохи страшно, адже ми не знаємо, що на нас там очікує. Але я ж єдина тут, хто проявив свою силу в повному обсязі. Тому якраз саме я і можу бути спокійною. Адам же удавав, ніби все добре, але я відчувала, що він дуже сильно хвилюється. За мить з'явився мій брат. Алекс вигляд досить втомлено. І це не дивно, адже він майже не спав останнім часом. Інколи я задумуюся, а чому дракон не обрав його, адже це просто ідеальний кандидат. Сильний, сміливий та розумний. Але чомусь не судилося.                           

- Всім доброго дня. - просто відповів він. - Сьогодні замість тренування ми маємо перевірити ліс. Якщо ви знайдете щось підозріле, то маєте одразу ж повідомити нас. За кілька хвилин ще підійде Брай, тому самі нікуди не лізьте. Відчуєте небезпеку — кличте інших. Зрозуміло? - всі кивнули. - Чудово, тоді Делія, Адам та Каталіна перевірять Західну частину. Томас, Ліам, Брай та я — східну. Всім нам удачі, аби все пройшло спокійно.                                                                                                               

І ми справді сподівалися, що саме так і буде. Однак я не впевнена, що все буде саме так. Коли це в Академії Метаморфів було спокійно? Ми почали патрулювати ліс, але я не бачила абсолютно нічого дивного. Пам'ятаю як з самого дитинства мені розповідали історію про це місце. Ніби тут живе дуже страшний метаморф, що їсть маленьких дівчаток, які не слухаються своїх батьків. Зараз я розумію, що це все не правда, але тоді й справді вірила. Та зараз тут було щось інше. І ми маємо все вияснити. Та час йшов, але нічого не змінювалося.                                                                                                            

- Навіщо ми взагалі тут? - обурювалася Делія. - Все вже кілька разів перевірили, і нічого підозрілого. Але метаморфи продовжують зникати. Зрозуміло, що тут щось інше. І ми явно не знайдемо.              

- Досить тобі бурчати. - посміхнувся Адам. - Можливо ми відчуємо якусь магію. Сама ж знаєш, що чаклуни сюди не ходять.                                                                                                                     

Це правда, адже ця місцина ніби зачарована. Тут їх магія стає слабкішою. Брат мені розповідав, що у нашому світі існують такі території, що належать лише певному народу. І саме там магія інших послаблюється або повністю зникає. Ось так і у лісі сновидінь. Для цього і потрібні ми. Я відчувала, як артефакт на моїй шиї починає нагріватися. Це так дивно, я вже давно знаю про нього, однак ще жодного разу навіть не намагалася використати силу. Я її ніби відчувала, проте не знала як керувати. Арін міг навіювати іншим, змушуючи їх робити те, що він забажає. Значить, в мене мало б вийти те ж саме. Але я не впевнена, що хочу цього. Це вже занадто складно для мене.                                        

- Каталіно, ти взагалі тут? - перервала Делія. - Ми до тебе вже кілька хвилин говоримо, а ти абсолютно ніяк не реагуєш.                                                                                                                                       

- Вибачте. - я посміхнулася. - Просто задумалася на якусь мить про різні дрібниці. Щось серйозне?   

- Ні, я просто говорила про... - але тут її перервав різкий звук.                                                               

Хтось пробирався збоку від нас. І судячи з усього це щось дуже велике. Інстинкти повністю взяли наді мною верх. Тому я підняла меч та кинулася туди. Не знаю чи інші послідували за мною, проте мені було байдуже. Я можу перетворитися на дракона, і ми матимемо хоч якусь перевагу. Та це не знадобилося, адже те, що я побачила, змусило мене застигнути на місці. Дракон... Величезний, чорний, з палаючими зіницями. Він просто дивився на мене, не говорячи ні слова. Я не відчувала небезпеки, але прокинулося таке дивне бажання підійти ближче. Якусь мить ми просто так стояли, а потім він крутнувся на місці й розчинився у власній тіні. За мить я почула Адама та Делію, що підбігли до мене. Значить пройшло набагато менше часу, ніж мені здалося спочатку. Але я щойно бачила останнього чорного дракона. Це ж не могло бути галюцинацію. Може це і пов'язано якось зі зникненням метаморфів.                                                                                                                                                   

- Каталіно, що ти бачила? - спитав мене Адам.                                                                                 

Однак я не впевнена, що вони мені повірять. Драконів більше не залишилося. Можливо це якісь складний вид магії, але ж вона тут не працює. Так що це таке було? Невже ми десь помилилися, і дракон все ж залишився?