Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

—Привіт, — від несподіванки дівчина підскочила на місці й озирнулась. 

—Артуре, так не можна ж підкрадатись! — гаркнула на нього Дженні. — Чого тобі?

—Мені нічого. Хотів дізнатись, як просувається справа з тією дівчиною, — здивовано дивився на неї Артур. Дівчина увійшла в кабінет, підійшла до невеличкого дивану, що стояв в протилежному боці від дверей й впала на нього.

—Ніяк. Я не можу знайти її. Як таке можливо? Я завжди могла знайти будь-яку людину в будь-якому куточку світу. Зі мною таке вперше. Що зі мною відбувається? — тихо запитала вона, з відчаєм дивлячись на Артура. Він й сам не міг зрозуміти, що відбувається.

—Розказуй, що сталось? — хлопець присів на край письмового столу й схрестив руки на грудях.

—Ти ж знаєш, як мені важко дається, забирати душу дитини. Сьогодні я забрала одну дівчинку, вона дуже полюбляла зайчиків. Я не могла бачити як мати страждає від того, що її донька от-от залишить її. Я взяла її за руку й ми опинились на шляху, яким проходять тільки душі, хоча там я ніколи не бувала до цього. Там я бачила чорного ворона. Він сказав, що я маю відпустити дитину і в неї з’явиться конверт, в якому буде вказано куди їй треба йти. І що я не бездушна, і що я повинна поговорити нарешті з Ним, щоб він нарешті розповів мені правду. Коли я намагалась відшукати ту дівчину, я чула, як ворон постійно каркав, це збивало мене з пантелику, — Артур бачив, як дівчину поступово накривала паніка, він розгубився, бо не знав що робити. Звідки взявся цей ворон? Чому він з’явився саме зараз? В його голові було так багато питань, на які він не знав відповіді. Артур підійшов до дивану й сів поруч біля Дженні, обійняв її злегка за плечі.

—Дженні, — пролунав бадьорий голос Тимура, який зайшов до кабінету, за ним слідом зайшов чоловік, з сивиною на скронях. Побачивши як Артур обіймає дівчину за плечі, він застиг на місці. — Що сталось?

—Я щойно побачила Микиту Шаповала, — тихо мовила Дженні з заплющеними очима.

—Як? — Тимур був шокований, підійшов і присів біля Дженні навприсідки. Чоловік, з сивиною на скронях, здивовано глянув на неї.

—Як давно в тебе подібне відбувається? — звернувся чоловік до неї.

—Сьогодні почалося, — відповіла вона, піднімаючи важкий погляд на чоловіка.

—Тільки не кажи, що ти нічого не знаєш, — саркастично звернувся до чоловіка Тимур піднімаючись на ноги.

—Не знаю, чому все це відбувається. Гадки не маю, — з досадою почухав він потилицю.

—Ти ж сам все це затіяв!

—Я нічого не робив!

—Можливо мені хтось пояснить, що тут відбувається? І хто цей чоловік? —  зло шипіла дівчина, Тимур глянув на чоловіка.

—Чого ти на мене дивишся?

—А на кого мені дивитись? — Тимур поставив руки в боки.

—Точно не на мене.

—Ти знаєш всі відповіді!

—Не я! Він, — тицьнув пальцем в бік Артура.

—Я тут до чого? — в Артура ледь очі на лоба не полізли від здивування.

—Як це до чого. Забув на кого працюєш?

—Слухайте! — підскочив Артур. — Я тут ні до чого. Це ви все затіяли, ви й розбирайтесь кому що, хто винен. Я краще піду звідси!

—З цими словами Артур вийшов з кабінету, розлючено гаркнувши дверима, Дженні аж сіпнулась від різкого звуку.

—Відколи ти стала такою лякливою?  — поцікавився чоловік.

—Від сьогодні. Зазвичай, мене важко чимось налякати чи здивувати, але не сьогодні. Я щойно бачила Микиту. Але йому ще рано, — Тимур зиркнув на чоловіка.

—Чого ти на мене дивишся? — поцікавився чоловік.

—Ну, так, ти ж в нас головний.

—Головою стукнувся? — напосідав на Тимура чоловік.

—Чого відразу стукнувся?

—Може досить відповідати питанням на питання?

—На себе подивись!

—Може досить? Поясніть вже, хто-небудь з вас, чому я не можу бути людиною, — роздратовано закотила очі Дженні й відкинулась на спинку дивану, склавши руки на грудях. — Я ж не могла просто звалитись з місяця.

— Цей, — сердито ткнув пальцем чоловік в Тимура.

—Що?

—Очі б мої тебе не бачили. Приніс мені не ті документи. Я помилково забрав твою душу. Виявилось, я повинен був забрати іншу людину, що був винен в аварії. Коли усвідомив, що зробив, було вже запізно. Ти повинна була жити, але якщо ти вже побувала в потойбіччі, — темні очі з сумом дивились на дівчину. Темне волосся, бліда шкіра, чорний костюм, щось було знайоме в цьому чоловікові, та не могла вона пригадати, звідки знає його, пам’ять неначе блокує якийсь спогад, пов’язаний з ним.

– Ти проти волі залишилась без душі, — закінчив його фразу Тимур.

—Ви мене заплутали, — прикривши очі рукою, дівчина нахилила голову вниз.

—Десять років тому, коли ти потрапила в аварію, єдиним, хто вижив, повинна була стати ти. Але, через те, що я отримав не ті документи — я забрав тебе. Коли усвідомив яку помилку я зробив — було вже запізно. Сфера змінила колір. Мені потрібно було терміново повернути тебе до життя.