Читати книгу - "Знак янгола, Надія Містицька"

—Коли сфера стає чорною — людину не можна повернути до життя, — пояснив Тимур.

—Ти все знаєш, то може сам все їй поясниш? — розсердився чоловік на Тимура.

—Мовчу, — підняв руки вгору Тимур, чоловік важко здихнув й продовжив далі.

—Вибач, я не міг забрати невинне життя. Довелось імпровізувати, — чоловік присів біля дівчини. В Дженні аж мороз по шкірі, від одного лише погляду на нього.

—Мені довелось помістити твою душу в кристал аби сфера знову стала світлою. Проте, часточку твоєї душі я все ж таки зміг повернути тобі і ти стала єдиною людино…

—Що може одночасно перетинати два світи, — тихо додав Тимур, чоловік з докором глянув на нього. Від чоловіка віяло холодом, неначе сама Смерть сидить поряд.

—Я завжди буду такою? — здавленим голосом промовила вона,  звертаючись до чоловіка, пильно дивлячись на нього.

—Ні, у світі існує одна людина, яка зможе звільнити твою душу, — пояснив він, від його погляду все стискалось всередині.

—Я помру? — чоловік засміявся, а у дівчини перехопило подих від страху. Хоча, як вона може його відчувати, коли сама могла будь-кого налякати до смерті.

—Це вже питання не до мене. Я не знаю, — зустрівшись з сірими очима в яких був неприхований страх, його посмішка відразу зникла і він знову став серйозним. — Ти боїшся мене?

—Так. Хто ти?

—Сама знаєш.

—Хто ти?

—Я Смерть.

—А чому Тимур з тобою?

—Він охороняє кристал, в якому знаходиться твоя душа, — лагідно пояснив він.

Навіщо?

—Це скоріше виняток з правил. Зазвичай, невинну душу ми відправляємо в «Рай» і там вона стає ангелом. А тебе повернули до життя, — Тимур підійшов до крісла, що стояло біля письмового столу й присів на нього, закинувши ногу на ногу, поклавши руки на підлокітники.

—Деякі демони хочуть отримати «прощення» за те, що вони зробили. Перевертні й вампіри теж існують.

—Я гадала, що це все вигадки. Ніколи не зустрічала їх, — здивувалась дівчина, підводячись з дивану направилась до свого крісла й сіла на нього, навпроти Тимура.

—Вони існують, просто за стільки років вони навчились добре маскуватись. Ти повинна була чути про те, скільки безвісти зникло людей, — звернувся до неї Тимур.

—Вони ж всі мертві вже. Де їхні душі? — насупила брови дівчина.

—Хтось з них потрапив в «Пекло» за свої дії за життя, хтось став прислужником Смерті. Ти ж бачила Руслана, от він і є новий прислужник.

—Щось дуже багато прислужників, — недовірливо глянула на Смерть дівчина, відкинувшись на спинку шкіряного крісла.

—Не так вже й багато. Це не я їх розподіляю. Хто? Не знаю. Деякі в чистилище потрапляють, — закинув ногу на ногу чоловік, поклавши руки на диван.

—Що за причина повинна бути, аби потрапити в чистилище?

—В чистилищі душі знаходяться тимчасово. Іноді є гріхи, від яких можна очиститись в чистилищі, тоді ти можеш потрапити до «Раю».

—Як усе складно, — здихнула дівчина й поставила лікті на стіл.

—Якщо ти віками займаєшся розпорядженням людських душ — хто повинен йти до «Раю», хто до  «Пекла», то все виглядає легко, — посміхнувся Тимур.

—І що мені тепер робити? Що зі мною відбувається? Чому я починаю відчувати те, що відчувають люди? Мені це заважає працювати.

—Я не знаю. Для мене теж це вперше, — розвів руки в сторони Смерть.

—Тоді йдіть, займіться чимось, а мені потрібно працювати, — Дженні вказала рукою на двері, чоловіки піднялись й вийшли. Важко зітхнувши, дівчина закрила очі намагаючись усвідомити те, що щойно почула. Як взагалі таке можливо? Чим вона може бути особливою? Навіть коли людина помирає випадково, вона все-рівно залишає світ Живих. Маячня якась.

Дженні вирішила поки не думати про це, а сконцентруватись на роботі, їй потрібно було якомога швидше знайти Катю, та чомусь не могла, щось заважало їй побачити дівчину. Дивно все це, Дженні могла з легкістю знайти будь-кого й неважливо як далеко цей хтось знаходився від неї.