Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Шукаю очима офіціанта і піднімаю руку делікатним жестом. За кілька секунд він помічає мій сигнал, і коли наші погляди перетинаються, я легенько киваю, показуючи, що потребую його уваги.

— Будь ласка, принесіть мені лавандовий раф. Коктейлів на сьогодні достатньо.

Попри те, що я ігнорую коментарі Кіри, десь глибоко всередині розумію — ця зустріч справді все змінила. І хоч я ніколи в цьому не зізнаюся подрузі, думки про Назара тепер викликають не тривогу, а лише приємне, тепле відчуття.

— До речі, — раптом згадує Кіра, — ти ж пам'ятаєш, що в суботу ми йдемо на день народження до Марини?

— Звісно, — киваю я, радіючи зміні теми. — Я вже навіть подарунок купила.

— О, і що ти обрала?

— Ну... — я трохи зніяковіло дивлюся на подругу. — Я купила їй набір ароматичних свічок та олій для ванни. А ти?

Кіра розпливається в хитрій посмішці і дістає з сумки яскраво-рожевий пакет.

— По дорозі я заїхала в один дуже специфічний бутік, — дістає коробку з пакету.

Мої очі розширюються, коли я бачу, що там.

— Кіро! — шиплю я, червоніючи. — Ти що, збожеволіла? Це ж... це...

— «Метелик» для дорослої та незалежної жінки з дистанційним керуванням? — невинно уточнює вона. — Так, саме він! І до речі, дуже дорогий.

— Боже, — я ховаю обличчя в долонях. — Ти не можеш подарувати їй ЦЕ на дні народження! Там же будуть її батьки!

— Розслабся, — сміється Кіра. — Я віддам їй після офіційної частини. До того ж, ти ж знаєш Марину — вона буде в захваті. Особливо коли дізнається, що пульт можна синхронізувати зі смартфоном.

— Не хочу нічого про це знати, — бурмочу я, все ще червона як рак.

— О, а ось це, — Кіра дістає ще одну коробочку, — я купила для тебе. Може, подаруєш своєму гарячому студенту?

— КІРО!!!

— Жартую-жартую, — вона заливається сміхом. — Боже, яка ж ти все-таки передбачувана. Варто тільки згадати Ярощука, і ти одразу червонієш.

— Я не червонію, — протестую я, хоча відчуваю, що щоки палають ще сильніше.

— Звісно-звісно, — Кіра ховає "подарунки" назад у сумку. — А тепер розкажи мені, що ти одягнеш на вечірку? Тільки не кажи, що знову той нудний костюм!…

Вечір плавно перетікає в дівочі балачки. Ми перескакуємо з теми на тему: обговорюємо останні серіали на Netflix, згадуємо кумедні історії з університету. Навіть не помічаю, як минає час, поки не бачу на екрані телефона, що вже майже дванадцята вечора.

Я вже збираюся попрощатися і розійтися по домівках, відчуваючи, як втома поступово охоплює тіло, та Кіра раптово хапає мене за руку своїм фірмовим енергійним жестом — це завжди означає, що вечір ще далеко не закінчено.

— Та годі вже, — сміюся я. — Давай закінчувати.

— А давай замовимо ще по коктейлю? — пропонує Кіра, але я хитаю головою.

— З мене досить. До того ж, я вже втомилася.

— Яка ж ти нудна, — зітхає подруга. — А знаєш, у «Пафосі» є такі гарненькі офіціанти... В самих лише шортиках...

— Боже, Кіро!

— Що? — кліпає очима. — Я просто намагаюся розширити твої горизонти. А то все роботи та роботи. Треба ж колись і про особисте життя подумати.

— У мене все добре з особистим життям, — бурмочу я.

— Ага, звісно. Тому ти червонієш щоразу, коли бачиш свого студента, — вона підморгує. — До речі, може, і він ходить у "Пафос"? Уяви, заходиш, а там Ярощук...

— Досить! — я різко підводжуся. — Ми йдемо додому. Негайно.

— Ну-у-у... — тягне Кіра, але все ж дістає телефон. — Гаразд, викличу водія. Але ти багато втрачаєш! Там такі шоу бувають... Минулого разу один хлопець так крутився на жердині, що я...

— Не хочу нічого про це чути! — затуляю вуха руками. — Просто виклич свого водія.

— Добре-добре, — сміється вона. — Але колись я все-таки затягну тебе туди. І ти побачиш, що це набагато веселіше за перевірку контрольних робіт.

— Хіба що через мій труп, — бурмочу я.

Вона вдає, що не чує моїх слів, і швидко набирає повідомлення своєму водієві. За кілька хвилин під бар під'їжджає чорний Mercedes.

— Ну що, подруго, — Кіра підводиться і накидає на плечі свою дизайнерську куртку, — було весело, але час додому.

— Нарешті, — полегшено зітхаю я, встаючи слідом за нею.

Ми виходимо з бару в прохолодне вечірнє повітря. На вулиці вже темно, але місто все ще живе своїм життям — проїжджають машини, десь вдалині чути музику з інших закладів, парочки прогулюються під ліхтарями.

— Точно не хочеш, щоб Ігор тебе підвіз? — питає Кіра, коли її водій відчиняє перед нами дверцята.

— Ні, дякую, я краще пройдуся, — відповідаю я. — Потрібно провітрити голову.

— Як знаєш, — вона обіймає мене на прощання. — Тільки напиши, коли дійдеш, добре?

— Обов'язково.

Я дивлюся, як Mercedes зникає за рогом, і глибоко вдихаю свіже повітря. Вечір видався насиченим, але приємним. Попри всі жарти і підколи Кіри, я відчуваю, що мені потрібен був саме такий відпочинок.

Дорогою додому я намагаюся не думати про Назара, але спогади самі повертаються: його уважний погляд, легка усмішка... Я хитаю головою, проганяючи ці думки. Не варто надто захоплюватися. Він все ще мій студент, а я — його викладачка.

Тим паче ще вчора у нас з ним було «все складно»!

Діставши телефон, я набираю повідомлення Кірі:

"Вже майже вдома. Дякую за вечір".

За мить приходить відповідь:

«Багато червоних губок-поцілунків".

І одразу ще одне:

"Не забудь про суботу! І благаю, одягни щось сексуальніше за костюм!"

Закочую очі, але не можу стримати усмішку. Що б я без неї робила?

Вдома я одразу прямую у ванну. Витираючи волосся рушником, помічаю, що на телефоні блимає індикатор повідомлення. Розблоковую екран і бачу SMS з незнайомого номера:

"Сподіваюся, твоя подруга не придумала нове парі та вечір минув без пригод. Було приємно поспілкуватися в неформальній атмосфері. Ти для мене відкрилася з іншої сторони. Знову".

Серце пропускає удар. Перечитую повідомлення кілька разів, щоб переконатися, що правильно зрозуміла.