Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

Ніра з’явилась слідом — у ніжно-фісташковій сукні з блідо-золотими шовковими вставками, що грали на світлі, мов вода. На плечі була накинута прозора хустка, а в волосся вплетено квіти з перламутровими краплинками. Вона виглядала ніжно, елегантно, як весняна лірика.

Сояна стояла останньою. Її обрали ніжно-лавандове ханьфу, з тонкою вишивкою у формі журавлів, які летіли над стилізованим озером. Вишиті хвилі сріблились при кожному повороті, ніби оживали. Її новий колір волосся контрастував із тканиною, роблячи її образ глибоким, витонченим. Зачіска була зібрана в легку корону з кількома пасмами, що спадали на щоки. Зі сторони вона виглядала як донька нічного неба.

— Ви — наче з казки, — прошепотів продавець, провівши поглядом усіх трьох.

Коли вони вийшли на вулицю, Свято Ліхтарів уже розгорнулося на повну силу.

Небо повільно темніло, а вулиці палали м’яким золотим світлом. Над головами пливли ліхтарі — круглі, видовжені, сердечка й квітки, з побажаннями, написаними дитячою рукою або вишуканими ієрогліфами. Повітря було теплим, напоєним запахом кориці, мандаринів, імбиру та печених каштанів.

Повсюди лунали дзвіночки, пісні, музика струнних інструментів. Уздовж головної вулиці розташувались сцени — на одній танцювали актори в яскравих масках, відтворюючи легенду про Лісового духа й закохану дівчину. Вогняні кільця крутились у повітрі, акробати висіли під небом, а натовп вигукував «о-о-о!» на кожному ефектному трюку.

— Це… це справді казка, — прошепотіла Сояна, зачаровано дивлячись угору, де ліхтарі злітали до зірок.

— Це твоє нове життя, — усміхнулася Ніра, беручи її за руку. — І ми з тобою.

Трояш вже встигла принести їм кульки з медовими яблуками, імбирним чаєм і солодкими кульками з рисового тіста — кожна з яких мала різну начинку: шоколад, кунжут, лимонну пасту. Вони сміялися, куштували, облизували пальці й крутилися біля яскравого ліхтаря у формі лотоса.

Натовп повільно переходив до центральної площі, де на них чекало головне — запуск великих небесних ліхтарів. Кожен мав написати своє бажання.

Свято Ліхтарів наближалося до кульмінації. Повітря було сповнене шепотів і блиску — ліхтарі здіймалися до неба, як бажання, що не вміщались більше в серці.

Сояна саме розглядала свій ліхтар, коли Хару раптом з’явився біля Ніри, взяв її за руку — з тією своїм невимушеною грацією — і сказав:

— Запускаємо разом. Без тебе не полетить.

Ніра навіть не встигла щось відповісти — просто рум’яна і щаслива пішла з ним у натовп.

— Ем... добре... — пробелькотіла Сояна, розгублено озираючись, — а це що зараз було?

Аж тут Імлір виник поруч із Трояш, театрально нахилився до неї і шепнув:

— Без твоєї допомоги цей ліхтар точно загориться не з того боку.

— А, ну звісно, — засміялася Трояш і, підморгнувши Сояні, зникла з ним між ліхтарями.

Сояна залишилася сама.
— Що? Що зараз сталося? Це змова?.. Це… якась нова традиція, про яку я не знала?..

Вона нервово схопила пензлик, спробувала запалити гніт, але вуглик вдарився їй у пальці, і вона скрикнула, відпускаючи ліхтар. Він вже зривався з рук — але тут раптово хтось обхопив її ззаду, схопив ліхтар і врятував його від втечі.

Запах. Коріандр. Ледь вловимий, гірко-солодкий, тривожно знайомий.

Тільки одна людина пахла так.
Кайро Наор.

Він стояв позаду неї, його руки досі обіймали її руки, утримуючи ліхтар.

Сояна вже хотіла розвернутись і обурено викрикнути щось на кшталт: «Ти чого сюди приплівся, недо…», — але вчасно згадала: вона тепер втратила пам’ять. Вона — його "хороша учениця". І замість того просто… посміхнулась. Щиро. Аж самій стало дивно.

— Ми запускаємо разом? — тихо спитав він.
— Гадаю, так, — знизала вона плечима.

Кожен узяв пензлик.

Кайро написав:
“Обіцяю ніколи не підняти свого меча і рук на мою Сояну.”

Сояна написала:
“Обіцяю, що знищу Кайро Наора – Чорного Дракона..”

Ніхто не побачив написів іншого. Ліхтар піднявся в небо — граційний, мов чийсь фатум.

Площа гуділа, як вулик перед медозбором — пісні, сміх, брязкіт прикрас і міріади ліхтарів у небі створювали чарівну атмосферу. Всі погляди були спрямовані на невеличку сцену, обтягнуту червоною тканиною, де вже стояли три дівчини — Ніра, Трояш і Сояна.

Під сценою зібрався натовп — більшість чоловіків стояли із зосередженим виглядом, наче чекали вироку долі. Всі знали, що зараз почнеться — гра м’яча. І сьогодні м’яч був не просто м’ячем. Це було зізнання. Вибір. Символ.

— Яка ж гарна та з чорними косами… — хтось шепотів в натовпі, коли на сцені опинилась Ніра, впевнено тримаючи м’яча, наче то була куля правосуддя.

— Та то ж донька Відатта! Подивись, яка постава!

— А та, що з руденьким волоссям — справжня блискавка!

— А третя… а хто вона взагалі? — спитав хтось, не впізнаючи скромну Сояну, яка стояла трохи в стороні й виглядала, ніби хоче провалитися під сцену.

Ніра глибоко вдихнула, витерла руки об плаття, усміхнулась… і зробила кілька кроків уперед. У натовпі вже видно було Хару — він стояв, схрестивши руки на грудях, наче збирався ловити метеор. І раптом… вона склала пальці в заклинанні, і злетіла над натовпом а потім повільно і елегантно ступила на землю перед своїм обраним.

— Я боялась, що не попаду! — тихо мовила Ніра, і... просто вклала м’яча Хару в руки, ледь не вдарившись об його груди. Вона стала поруч з хлопцем який усміхався на всі 33 зуби.

— Попала! Якраз у серце! — хтось вигукнув, і натовп розсміявся та загудів ще голосніше.

Наступною була Трояш. Вона зробила вигляд, що кидає м’яча — і змахнула рукою так, що той полетів взагалі в інший бік.

— То це називається вона — кинула в натовп? — хтось зойкнув.

— Може, вона не визначилась... або всі не підходять?