Читати книгу - "Чотири подвиги, Сергій Оріанець"

Антуан уже не пам’ятав, скільки днів провів на горищі, виснажений підготовкою до іспитів. Старий письмовий стіл, завалений книжками і кресленнями, став його притулком — і водночас кліткою. Тьмяна лампа блимала, немов жива, відкидаючи тремтячі тіні на потерті дошки, а за вікном зірки дивилися на нього холодно й байдуже. Але Антуан їх не помічав: його світ звузився до аркушів паперу, поцяткованих лініями і цифрами, над якими він працював із маніакальною завзятістю. Очі сльозилися, повіки наливалися свинцем, а шепіт «Ще трохи, і все буде готово» звучав як заклинання проти сну, що насувається. Його розум балансував на тонкій грані між дійсністю і забуттям, і він уже не був упевнений, де закінчується одне і починається інше. Це було не просто навчання, це була боротьба: із самим собою, із втомою, із внутрішнім голосом, який дедалі частіше запитував: «Навіщо тобі це?»

Тієї ночі щось змінилося. У кутку кімнати промайнула тінь — занадто чітка, щоб списати її на гру уяви. Антуан струснув головою, вирішивши, що це втома грає з ним злий жарт, але серце забилося швидше. Лампа заблимала частіше, немов подаючи сигнал, а повітря стало густим, ніби хтось невидимий дихав йому в потилицю. Він відклав олівець і завмер, прислухаючись. Тиша дзвеніла у вухах, але потім почувся шерех — ледь вловимий, як шелест сторінок, яких він не торкався.

Відчуття чужої присутності стало явним. Озирнувшись, Антуан помітив у темній глибині дзеркала чотири крихітні вогники. Вони спалахнули, немов іскри, що зірвалися з невидимого багаття. Антуан завмер. «Втома», — промайнула думка, але серце заколотилося ще сильніше, передчуваючи щось незрозуміле. Вогники зникли, але тут же повернулися, танцюючи за межею відображення, як душі, спіймані в пастку. Вони рухалися синхронно, підкоряючись невидимому ритму, і їхнє світло здавалося живим: то теплим, як вугілля, то холодним, як лід, пульсуючи в такт диханню. Антуан зробив крок ближче, вдивляючись у дзеркало. Його кімната віддзеркалювалася, як і раніше — стіл, лампа, книжки, — але вогники вабили його, шепочучи щось нерозбірливе. Голоси? Музика? Чи просто гул у його голові?

Він згадав слова мадам Анни. Одного разу, заставши його за мрійливим розгляданням свого відображення, вона сказала: «Не дивись у дзеркало занадто довго, хлопчику. Воно старше, ніж здається, і любить гратися з допитливими». Тоді він лише посміхнувся її дивній примсі, але тепер ці слова луною віддавалися в голові. Він знову глянув на своє відображення: бліде обличчя, темні кола під очима, скуйовджене волосся — все як завжди. Але шурхіт не вщухав. Йому здавалося, що хтось кличе його. Шепіт ставав голоснішим, перетворюючись на уривки слів: «Подивися... знайди... дізнайся...»

Раптово дзеркало здригнулося. Його поверхня стала текучою, наче вода, живою та рухомою, а чотири вогники закружляли у вихорі й зникли в глибині. З тієї ж глибини пролунав низький гул — стародавній, потойбічний, немов саме скло стогнало під тягарем століть. Антуан завмер, не вірячи своїм очам. Серце билося так сильно, що віддавалося у скронях, але він, підкоряючись невидимому поклику, простягнув руку. Кінчики пальців торкнулися дзеркала, і від точки дотику побігли кола, як на воді, потривоженій кинутим каменем. Він відсмикнув руку — його немов ударило струмом. Страх скував його на мить: що це? Галюцинація? Магія? Але цікавість, як завжди, виявилася сильнішою. Він мав дізнатися, що ховається за цією таємницею.

Зібравшись із духом, Антуан знову простягнув руку і рішуче занурив її в дзеркало. Поверхня піддалася, обволікаючи пальці прохолодною, майже відчутною субстанцією, і з силою потягнула його всередину. Тієї ж миті світ навколо згас. Тіло стало невагомим, розум провалився в нескінченну порожнечу, і він знепритомнів.

Прокинувшись, Антуан не відчував звичної тяжкості свого тіла. Він летів — чи падав, чи висів нерухомо? — серед незліченних зірок, що сяяли холодним, байдужим світлом. Вони кружляли навколо нього в хаотичному танці. Напрямок втратив сенс, усе змішалося в цьому вирі. Час зник: усе відбувалося миттєво і тривало вічність. Думки метушилися в голові — спогади про горище, креслення, голос мадам Анни, — поки розум не почав тонути в цьому хаосі.

Коли рух припинився, Антуан опинився в центрі дивної кімнати, оточеної дзеркалами. Стіни, підлога, стеля — все було зроблено з дзеркал, які нескінченно відбивали одне одного. Куди б він не подивився, усюди бачив свої спотворені копії, що йдуть у нескінченність. Але це були не просто відображення. В одному він побачив себе дитиною, яка малює на клаптику паперу, в іншому — старим із втомленими очима, у третьому — впевненим чоловіком із олівцем у руці. Відображення жили своїм життям: одне сміялося, інше плакало, третє шепотіло його ім’я. Він зробив крок в один із дзеркальних коридорів, але за мить опинився на тому самому місці. Спробував інший шлях — результат не змінився. Дзеркала спотворювали простір, повертаючи його в центр кімнати, немов грали з ним у нескінченну пастку. Минуле, сьогодення, майбутнє змішалися. Час постійно змінювався, як річка, і Антуан тонув у ньому.

Спочатку це лякало. Він кричав, бив по дзеркалах, але голос тонув у порожнечі, а кулаки проходили крізь скло, не залишаючи сліду. Паніка підступала до горла, але потім він зупинився. «Якщо я хочу вибратися, потрібно заспокоїтися», — вирішив він. Заплющивши очі, він зробив глибокий вдих, приводячи думки до ладу. Слова мадам Анни спливли в пам’яті: «Іноді тут відбуваються дивні речі, але це завжди на добро». Може, це випробування? Таємниця горища? Якщо є вхід — має бути й вихід. Чи вхід і є вихід?! Він упав на коліна, закривши обличчя руками. «Я божеволію», — промайнула думка. Але тут голос мадам Анни прорізав хаос: «Іноді, щоб знайти вихід, потрібно перестати його шукати».

Розплющивши очі, він відчув, як розум прояснюється. Він змирився з цим місцем і вирішив прийняти його правила. Вдивившись у відображення, Антуан помітив серед них свою кімнату на горищі. Підкоряючись інстинкту, він простягнув руку. Кінчики пальців торкнулися холодної гладі, і від точки дотику побігли кола, як перед тим, як він потрапив сюди. Зібравшись із духом, Антуан зробив крок уперед. Дзеркало обволокло його прохолодною субстанцією, немов він занурювався у воду. Текучий дотик стиснув його тіло, а потім виштовхнув назовні. Хаос дзеркального лабіринту зник, і з гучним видихом Антуан звалився на підлогу.