Читати книгу - "Темна заполонила душу дракона, Софія Кравченко"

Отож, все виявилося не так легко, як я спочатку думала, помістити душу в опудало… от зараз в мене виникає лише одне питання. Як мені це зробити? Цікаво, в цьому світі відчувають різницю між "повністю готове і не дороблене!?" Скажете ви мені, Маргарито, та досить уже скиглити, адже всюди навіть у самій вигідній пропозиції є маленький підступ!  Ех, добре, я буду не я, якщо з цим не розберуся!

– Ем, Лайоне, тут в нас є одна проблемка…

– Яка саме?

– Річ у тім… що… що я не знаю як помістити душу в опудало..

– Як не знаєте!

Він зараз серйозно! Звідки ж мені знати, як туди її Запихати. Вкладати. Вливати. Поміщати. Та зробити хоч щось, з попередньо перерахованого, я навіть уявлення не маю, як саме!

– Звідки мені знати як це робити, я не те що душу... Лайоне, я і магією ніякою користуватися не можу! 

– Ех, добре. Будемо вчитися. Спочатку я вас навчу як помістити душу в середину, а потім з часом їх створювати. Здається в бібліотеці були десь записи, як саме це робити.

Наступні чотири години, ми вивчали всі книги по заселенню душі в опудало… я б не сказала що все йшло прям добре… але і не погано… напевно. В крайньому випадку, я на це щиро надіюся.

– Зосередьтеся пані Маргарито!

– Та я намагаюся!

– Ви повинні відчути свою силу з середини! Ось звідси – Лайон вказав на живіт.

– Ем, з пуза?

– Та ні ж, з середини з власного початку. З вашої власної серцевини!

– Знаєш Лайоне, ти звичайно не ображайся але з тебе жахливий вчитель. – на це він лише не вдоволено блиснув очима і продовжив мою екзекуцію. Схоже все-таки образився, треба буде потім вибачитися. Я знову слухала довгі лекції по вселення душ і куди ж без практики. І знаєте що! В мене навіть трохи вийшло! І я вселила душу! 

– Лайоне, в мене нарешті вийшло! ТАК!

– Ем так… але ви дали життя не тому предметові якому було потрібно…

Але декілька нюансів все-таки залишилося… тому, що я оживила... не опудало… а предмет… тобто табурет…

– Але ж це вже якийсь прогрес!

– Ага…

– О, боже!

Схоже мій перший підопічний табурет почав бунтувати і гоцати по всій кімнаті, й лупцювати мене по ногам! Схоже цій душі не сподобалося бути табуретом, і вона вирішила показати мені свій характер, роблячи шкоду за те, що я її не в скерепі запхала.

– АУ! Мені ж боляче! – ця мала шкода почала все перекидати і бігати за мною й битися!

– Пані “Але ж це вже якийсь прогрес!” – регоче  він.

– Та до дупи такий прогрес! Лайоне допоможи! Як її назад у банку запхати!

А він далі продовжує заходитися з кожним разом ще гучнішим реготом! Ну, ну, Лайоне, я тобі це ще згадаю.

– Лайоне!

– Просто сконцентруйтеся і уявіть що виймаєте її з табурета і кладете до банки.

– І як тут сконцентруєшся коли тебе по ногах луплять!

– Пані пам’ятайте, треба мати цілковитий спокій.

А-А-А-А-А, добре, буде йому спокій! Я почала з великою ретельністю уявляти як саме я виймаю цю капризулю і кладу її до банки.

– О-о-о, диво! Нарешті вийшло!

І я сідаю повністю втомлена на той же шкідливий табурет. Дивлюся на ту баночку в яку я поклала свою маленьку капризулю, яка до цих пір металася в банці туди сюди. Схоже ці маленькі штучні душі теж можуть ображатися, ну або ця дуже особлива і має свій власний характер.

– Чудово! Тренування пройшли добре.

– “Тренування!” Добре! В якому місці вони добре скінчилися!

– Ну ви ж все-таки змогли помістити душу в предмет, хоч і не в той який потрібно але то нічого! І тепер, ми можемо приступити до замовлення.

– А-А-А, я вже шкодую що взялася за ці опудала, краще б прибиральницею підробляла.

Потім я ще години дві, пробувала помістити потрібні душі в скерепі і з горем навпіл й величезною втомою, я нарешті зрозуміла як помістити душу в предмет. А ще пам’ятаєте, я говорила що треба було вибачитися за те, що я назвала Лайона поганим вчителем? Так от я  передумала! І якщо ви запитаєте мене “чому Маргарито?”, а це, тому що, ВІН замість допомогти мені справитися хоч якось з тією капризною табуреткою, пів години простояв і реготав з того як я відбиваюся від табурета! А ще, на майбутнє, треба запам’ятати, ніколи не ображати живі табурети.

Весь цей час, я плелася кордоном до своєї кімнати, щоб хоч трохи відпочити, зайшовши до кімнати, я зустріла Ненсі яка витирала пил на підвіконні.

– О, душі! Що з вами сталося!

– Та нічого, вчилася поселяти душі.

З одного боку, я можу зрозуміти Ненсі, адже не кожен день побачиш таке городне опудало, на яке я зараз була найбільше схожа. Особливо моя "фешн" зачіска яка стирчала в різні боки.

– Ходімо пані Маргарито, приведемо вас до ладу.

Ненсі допомогла мені роздягнутися і прийняти ванну, ще за що я їй дуже вдячна, це за те, що вона змогла все-таки розплутати моє волосся.

Те як вона розплутувала мені волосся, нахлинуло на мене ностальгію, проте як колись в дитинстві мама мені теж доволі часто його розплутувала. Бо по великій вдачі, мене постійно носило всюди і я прибігла додому з великими заплутаними ковтунами, а ще одного, разу я впала в кущ реп'яхів і тоді довелося мені трохи зістригти волосся. Бо з таким масштабом роботи важко було впоратися. Звичайно волосся трохи шкода було, але то таке, воно все одно відросло.

Як же я сумую за своїми рідними, цікаво що вони зараз роблять і чи згадують про мене… (і потім, я згадую, що хоч зараз я і жива, але моє старе тіло зараз мертве),  по моїй щоці скотилася сльоза… Сподіваюся, що в них все буде добре.

– Пані, з вами все гаразд…

Я обернулася до Ненсі і обійняла її.

– Так, і я дуже тобі дякую за те, що допомогла мені – я шмигнула носом.

– О-о-о, дитино – вона обійняла мене і другою рукою погладжувала моє волосся, щоб заспокоїти мене.

Невдовзі, я попрощалася з Ненсі і лягла в ліжко, поринувши в глибокий сон.