Читати книгу - "Небудь-де"

— Ні. Не справді. Мені не шкода. Я тікала й ховалася, й бігла так стрімко, що… це була перша справжня нагода, щоб… — вона замовкла.

Маркіз ізгріб монети й кості та повернув їх до кишені.

— Після вас, — сказав він і пішов за нею до стіни з картинами. Вона поклала руку на ту, що показувала кабінет її батька, а іншою взяла маркізову велику чорну долоню.

… дійсність викривилася…

Вони були в оранжереї, поливали квіти. Спочатку рослину поливала Портія, направляючи воду на землю біля кореня рослини, намагаючись уникати листків і квітів.

— Лий на ніжки, — казала вона наймолодшій доньці. — А не на голівки.

Інґреса мала власну поливалку. Вона дуже нею пишалася. Її поливалка була така сама, як і материна, сталева, пофарбована яскраво-зеленою фарбою. Коли мати відходила від кожної рослини, до неї зі своєю маленькою поливалочкою підходила Інґреса.

— На ніжки, — сказала вона матері, а тоді засміялася своїм рвучким сміхом маленької дівчинки.

Її мати теж сміялася, поки містер Круп не потягнув її ззаду за волосся й не перерізав біле горло від вуха до вуха.

— Привіт, татку, — тихо сказала Дуері.

Вона торкнулася бюста свого батька, провела пальцями його щокою. Худий, аскетичний, майже безволосий. «Цезар у ролі Просперо», — подумав маркіз де Карабас. Йому стало трохи зле. Останнє видіння завдало йому чималого болю. Але — він був у кабінеті лорда Портико — це була первина.

Маркіз вбирав у себе кімнату, і його очі ковзали з однієї подробиці на іншу. Зі стелі звисало набите чучело крокодила; обтягнуті шкірою книжки, астролябія, випуклі й увігнуті дзеркала, дивні наукові прилади; на стінах висіли мапи земель і міст, про які де Карабас ніколи не чув; стіл, укритий писаною кореспонденцією. Біла стіна за столом була спотворена червонясто-коричневою плямою. На столі стояв маленький портрет родини Дуері. Маркізові очі зупинилися на ньому.

— Твої мати, сестра, батько, твої брати. Усі мертві. А ти як утекла? — спитав він.

Вона опустила руку.

— Мені пощастило. Я подалася на кілька днів дещо дослідити… ви знали, що на річці Кілберн ще й досі стоїть табором купка римських солдатів?

Маркіз не знав, і це його дратувало.

— Гм. І багато?

Вона знизала плечима.

— Кілька десятків. Здається, дезертири з Дев'ятнадцятого легіону. Моя латина трохи кульгає. Хай там як, коли я дісталася сюди… — вона замовкла й ковтнула, в її опалових очах забриніли сльози.

— Зберися, — коротко звелів маркіз. — Нам потрібен записник твого батька. Ми мусимо дізнатися, хто це зробив.

Вона насупилася на нього.

— Ми знаємо, хто це зробив. Це були Круп і Вандемар…

Він розкрив долоню, помахав пальцями й сказав:

— Вони руки. Долоні. Пальці. А є голова, що замовила це, і ти теж потрібна їй мертвою. Ті двоє геть недешеві. — Він обвів поглядом захаращений кабінет. — Записник? — сказав маркіз.

— Його тут немає, — відповіла вона. — Я казала вам. Я шукала.

— Я чомусь був помилково переконаний, що твоя родина мала хист знаходити двері, як очевидні, так і навпаки.

Вона сердито глянула на нього, а тоді заплющила очі й приклала вказівні й великі пальці до перенісся. Маркіз тим часом вивчав предмети на столі Портико. Чорнильниця; шахова фігура; кістяний гральний кубик; золотий годинник; кілька пер для письма і…

«Цікаво».

То була статуетка вепра чи згорбленого ведмедя, а може й бика — важко сказати. Грубо вирізана з чорного обсидіану, вона була завбільшки з велику шахову фігуру. Вона щось йому нагадувала, але він не міг сказати, що саме. Він мимохідь підняв її, покрутив, обвив пальцями.

Дуері опустила одну руку. Вигляд мала замислений і збентежений.

— Що таке? — спитав маркіз.

— Він тут, — просто сказала вона.

Вона пішла кабінетом, повертаючи голову то в один, то в інший бік. Маркіз потай упустив різьблену фігурку до внутрішньої кишені.

Дуері стала перед високою заскленою шафою.

— Ось, — мовила вона і простягла руку: щось клацнуло, і збоку від шафи відчинилася маленька панель. Дуері сягнула рукою в темряву й витягла щось завбільшки з маленьке гарматне ядро. Вона передала його маркізу. То була сфера, складена зі старої латуні й полірованого дерева зі вставками полірованої міді й скляних лінз. Маркіз узяв її з рук Дуері.

— Це він?

Вона кивнула.

— Ти молодець.

Вона супилася.

— Не знаю, як не помітила його раніше.

— Ти була засмучена, — сказав маркіз. — Я був певен, що він тут. А помиляюсь я дуже рідко. Отож… — він підняв маленьку дерев'яну кулю вище. Світло заграло на шліфованому склі й блиснуло на латунних і мідних вставках. Визнання власного невігластва брало його за живе, але він все одно спитав: — І як він працює?

Анестезія повела Ричарда до маленького парку коло південного краю мосту, і далі вниз кам'яними сходами, що спускалися уздовж якоїсь стіни. Вона знов розпалила свічку в пляшці, а тоді відчинила службові двері й зачинила їх, коли вони увійшли. Далі вони пішли вниз якимись сходами, а навколо стояла темрява.

— Є дівчина на ім'я Дуері, — сказав Ричард. — Трохи молодша за тебе. Ти її знаєш?

— Леді Дуері. Я знаю хто вона.

— То з чийого вона, гм, маєтку?

— Ні з чийого. Вона з Дому Арки. Її родина була дуже впливовою.

— Була? А чого перестала?

— Хтось їх убив.

Так, тепер він пригадав, як маркіз розповідав йому про це. Їм перебіг дорогу щур. Анестезія зупинилася на сходинці й присіла в глибокому реверансі. Щур завмер.

— Володарю, — сказала вона до щура.

— Привіт, — сказав Ричард. Щур подивився на них ще мить, а тоді побіг сходами донизу.

— Тож… — сказав Ричард. — Що воно за плавучий ринок?

— Він дуже великий, — сказала вона. — Але щуровусти майже не мають потреби ходити на ринок. Сказати по правді… — Вона сумнівалася. — Та нє. Ти сміятимешся з мене.

— Не сміятимусь, — пообіцяв Ричард.

— Ну, — сказала худенька дівчина. — Я трохи боюся.

— Боїшся? Ринку?

Вони досягли нижньої сходинки. Анестезія повагалася, а тоді звернула ліворуч.

— О, ні. На самому ринку перемир'я. Якби хтось на ринку заподіяв комусь іншому лихе, увесь Спідній Лондон ринув би на нього, як