Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 14.

 Пінка, колючості й похмурі погляди

Я вже кілька днів поспіль проводила весь свій вільний час у лонгхаусі, розповідаючи місцевим про наш світ. Їм було цікаво буквально все — від мікрохвильовок до серіалів. Особливо вразив їх мій опис кондиціонерів.

А сьогодні зранку я, озброївшись терпінням і ложкою, навчала кухарку робити пінку на молоці — як у капучино. Звісно, кави тут не було, зате знайшовся якийсь темний гіркий порошок, який, якщо його довго варити й потім збити з молоком, виходив… ну, не те щоб смачним… але ностальгійно нагадував ранкову каву з автомата на заправці.

— Ось, дивись, — я піднімала ложку з пінкою, — головне — жирне молоко й добре збивати. Але без міксера, на жаль.

Кухарка — повна жінка з круглим обличчям і добрими очима — кивала з такою серйозністю, ніби я передавала їй рецепт безсмертя. Ми вже подружилися — вона сміялась з моїх жартів і приносила мені тісто на пробу.

І от, у самісінький розпал експерименту, двері на кухню відчинилися. На порозі стояла Тільда.

Спочатку в її погляді читалася мета — спитати щось у кухарки. Але побачивши мене, вона різко зупинилася. В її очах спалахнуло щось, схоже на удар блискавки.

— Міє, — видихнула вона з ввічливою усмішкою, в якій ховалися леза, — можна тебе на хвилинку?

Я кинула погляд на кухарку — та вже поспішно втупилася в котел. Ну що ж, граємо.

Ми вийшли в сусідній коридор. Тільда схрестила руки на грудях, підняла підборіддя й дивилася на мене з таким виразом, як глянцева кішка дивиться на мокрого пса.

— Що ти тут робиш?

— Навчаю ваших кухарів робити пінку, — солодко відповіла я. — Сподівалася, що якщо на сніданок буде латте, всі стануть добрішими.

Її губи викривилися в усмішку, схожу на тріщину в холодному склі.

— Хіба можна такій дивовижі, як ти, гуляти лонгхаусом без дозволу?

— Ого, Тільдо, ти зараз прозвучала як охоронець з фільмів про закриті клуби.

Її очі блиснули.

— Не тіш себе. Ти тут лише завдяки милості Наїни. І не всі тут тобі раді.

— Повір, це взаємно. Особливо коли в кімнаті душно від чиїхось парфумів і претензій.

Вона підійшла ближче, ніби вдаючи, що звертається до моєї совісті. Або нюху.

— Раджу тобі піти. Поки ще все добре. Поки у тебе є вибір.

— Ага, шантаж із присмаком турботи. Як зворушливо. Це у вас тут такий стиль залицянь?

Тільда примружилася, її пальці стиснули мій рукав.

— Зникни. Поки тебе не прибрали інші.

Я вирвала руку.

— Слухай, Тільдо. Це не серіал. Ти — не королева драми. А я — не жертва сценарію.

Розвернувшись на підборах, я пішла геть. У голові крутилася думка: ну чому не всі такі, як Дарина? Дарина б нагодувала, обійняла й відвела до травниці, як треба.

А я ж давно до неї не навідувалась.

Усередині я вже вирішила: піду до Дарини. Хотіла б спитати дозволу у Ґлейва… але за останні дні він ніби розчинився. Зник. Ні на сніданках, ні на вечірніх обходах — тінь, а не чоловік. З чого б це?

Ага… зброярня. Напевно, досі не може забути, як я вчепилася в нього з такою жадібністю. Ну так, ну так — один поцілунок, один палаючий погляд — і все, наче я порушила Кодекс честі лонгхауса.
Хоча… будь я на його місці — я б не втікала. Я б продовжила. Або принаймні поговорила.
А він… мовчить. Іде. Холодний, як айсберг, об який розбилося моє «Титанік»-кохання.

Я обшукала всі знайомі місця — порожньо. Замість нього знайшлася Наїна.

— Хочеш до Дарини? — перепитала вона тепло. — Звісно, можеш. Але з охороною. Будь обережна, дитино. Останнім часом у землях Ярба з’явилася група, що викрадає людей. Работорговці.

— Работорговці? — мене пересмикнуло. — У нас у XXI столітті це незаконно. Це… жахливо.

— У нас теж. Ґлейв цим займається. За допомогою магії намагається вийти на їхній слід, але поки — на жаль. Він близько, та впіймати не зміг.

Повозка домчала швидко. Я дивилася на пилюку дороги й думала, як сильно змінилося моє життя. Ще кілька тижнів тому я їхала до Ольки маршруткою, а тепер — до Дарини на возі.

Дарина зустріла мене як рідну. З обіймами, пирогами, гарячим трав’яним чаєм і щенячою радістю в очах.

— Я скучила за тобою, моя іномирянко. Скучила так, що з деревами розмовляла від туги.

— О, я теж, Дарі. Хотіла прийти раніше, але тут… кухня, капучино, інтриги.

Ми довго теревенили, а потім зайшла мова про работоргівців. Я розповіла все, що дізналася від Наїни.

— У нас це порушення закону, — похитала головою Дарина. — На жаль, ходять чутки, що за цим стоять непрості люди. Вождь намагається знайти їх, вистежує. Магія допомагає, але слід веде в різні боки.

— Ґлейв цим займається?

— Так. Наш вождь не з тих, хто кидає справу. Він як гончак — вчепиться й не відпустить.

— І в почуттях теж? — хмикнула я.

Дарина м’яко усміхнулася.

— А як у вас із ним?

Я розповіла все. Про погляди. Про поцілунок. Про незручність. Про його зникнення. Про те, як він мене тепер уникає.

Дарина слухала, кивала, але я бачила — вона вірить, що у нас все буде. Просто зараз він у процесі… перетравлення.

— Ти йому не байдужа. Я це відчуваю.

— Сподіваюся, ти права, Дарі.

Прощалися ми з усмішками й жартами. Я міцно її обійняла й прошепотіла:

— Знаєш, я сумую за тобою, навіть коли сміюся.

— А я сумую за тобою, навіть коли їм.

І от, знову в повозці, я поринула в роздуми. Господи, як швидко все змінюється. Вчора — маршрутка, сьогодні — телега через чарівний ліс. Світ збожеволів — і я разом із ним.

У лонгхаус я зайшла ближче до вечора. У коридорі, під склепінням, я зустріла його.

Ґлейв.

Він виглядав як фото для плейбоя. Біла сорочка, розстібнута на грудях, відкривала м’язисте тіло, ніби витесане з мармуру. Його рудий косичок перекинутий через плече, як тавро. Очі — холодні, але в глибині плескала необережна іскра.

Він зупинився, подивився на мене.

— Привіт, — сказав він. Грубо. Без теплоти. Але голос здригнувся. Я помітила.