Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Елізабет

Я отямилася, коли відчула як в носі свербить, щось смердюче було прямісінько перед моїм обличчям.

— Заберіть від мене цю вонь! — я закашлялася від різкого аромату й відкрила очі. Переді мною, нахилившись над моїм обличчям, стояв старичок. Лисина відбивала світло свічок, а його пишні бакенбарди були густо напомажені і закручені. Я не втрималася і пирснула зі сміху.

— Леді Вербіц, я лікар його ве… — почав він, але його промову перебило слабке покашлювання. — Ви втратили свідомість. Вам потрібно пустити кров, щоб зменшити тиск на мозок.

Він простягнув до мене руки, в яких тримав якісь дивні інструменти з вигнутими кінцями. Я миттєво підскочила і перепригнула через спинку дивана, намагаючись утримати дистанцію між нами.

— Та ну його! — вигукнула я, ледь не втрачаючи рівновагу. — Я не свиня, щоб з мене кров цідити!

— Леді, вам не можна робити різких рухів. Пускання крові вам допоможе, — намагаючись бути переконливим, сказав він.

— Ага, знаю я ваше лікування, — я скривилася. — Зіллєте з мене літру крові, а потім я ще тиждень лежатиму в ліжку! Не підходьте до мене.

Лікар обережно почав обходити диван, але я швидко почала відступати.

— Лікару Шольц, думаю, леді не потребує більше вашої допомоги, — почувся голос мого нового знайомого. Я впізнала його, і він, очевидно, стояв поруч.

Лікар, все ще не переконаний, почав було протестувати, але чоловік перебив його:

— Леді, — він повернувся до мене, — вже здорова.

— Ось бачите, як швидко я від вас тікаю! — я навіть дозволила собі відпустити столик, за який трималася.

— Пан Шольц, ви можете бути вільні, дякую за вашу роботу, — чоловік вказав на двері, і лікар поклонився, зібрав свої прилади і залишив кімнату.

Я, обпершися на стіну, опустилася на підлогу, відчуваючи, як мої сили починають залишати мене.

— Можливо, все-таки повернути пана Шольца? — голос мого нового знайомого звучав зовсім близько. Я відкрила одне око і побачила, що він присів навпочіпки навпроти мене.

— Я знаю, чим може завершитися кровопускання, тому бажаю повернутися додому і щоб мене оглянув наш сімейний лікар. А цього старичка пора відправити на пенсію, бо інакше він когось уб'є, — я намагалася говорити твердо, але не могла приховати роздратування.

— На пенсію? Що це таке? — він виглядав здивованим, а я, певно не стримала язика.

— Ну… коли людина вже не може виконувати свої обов'язки, вона йде на… відпочинок. Точно, на відпочинок, і більше не працює по своїй професії, — я швидко виправилася, намагаючись пояснити більш зрозуміло. — А якщо він платить податки в імперію, то вона виплачуватиме йому мінімальну суму, щоб він міг дожити своє життя.

— Цікава ідея, — він потер підборіддя, і на мить його погляд став далеким. Але вже через секунду він повернувся до мене з більш серйозним виразом. — Вам все-таки зле, і сидіти на підлозі не підходить для леді. Не бажаєте перейти на диван? На ньому буде зручніше.

— Бажаю, але боюсь, не можу, — я зітхнула, намагаючись зберегти гідність. — Я трималася до цього моменту, поки пан Шольц збирав свої речі, а тепер просто не можу встати.

— Дозвольте, я вам допоможу, — він підхопив мене на руки, і я навіть не встигла опиратися. Легко, як пір'їнку, він переніс мене назад на диван, де я знову відчула теплоту і зручність.

Він допоміг мені вмоститися, накрив мене покривалом, і я відчула, як розслабляюсь.

— Леді Вербіц, ви дуже незвична дівчина, — мовив він із легкою посмішкою, в якій змішалися цікавість і щось тепліше, майже лагідне.

— Ваша світлість, ви повторюєтесь, — я підняла погляд на нього.

— Ах, так, точно, я вже вам це казав, — він усміхнувся сам до себе і на мить замовк. Його погляд затримався на моїх очах, але не опускався нижче — це було майже зворушливо. Наче боявся зламати щось крихке.

— Якщо бути чесним… мене дуже злякав пес, — нарешті признався він тихіше, і в голосі прозвучало щось несподівано ніжне.

— Чому? Він хоч і великий, та дуже милий. Завжди прибігає до мене, коли втікає, — я м’яко всміхнулась, згадавши, як Берклі приходив до мене, коли гуляла в лісі.

— Ну, зазвичай Берклі дуже злий пес, — відповів Франц, ледь знизавши плечима. — Тому його і тримають у загорожі. Він кусає всіх, хто до нього наближається. Крім псаря… і мене. А тепер ще й вас.

— Ви наговорюєте на нього. З першої зустрічі він поводиться дуже чемно. Я б навіть сказала — делікатно.

— Можливо, він просто відчуває… що ви добра людина. І розуміє, що вас не можна кусати. — Франц знову усміхнувся, але цього разу вже по-іншому — тепло, наче його справді зачаровувала моя присутність.

Я опустила очі, приховуючи усмішку, яку не могла стримати.

— Вам вже легше? — запитав він уважно, нахиляючись трохи ближче, але не надто щоб не порушити особисті кордони.

— Так. Втома трохи відступила, — кивнула я, вдячна не лише за теплий плед, а й за несподівану ніжність у його словах.

— Тоді, можливо, ви не відмовитесь прогулятися садом, коли лікар дозволить звісно? — несміливо, але з надією у голосі запитав Франц.

Я підвела на нього очі. Вітерець, який потрапив в середину через відкрите вікно, грав з пасмами його волосся, а в очах світилася щира зацікавленість. Я кивнула.

— Можливо, — відповіла я. — Якщо Берклі дозволить.

Він засміявся вперше по-справжньому — звук був глибоким і майже юнацьким.

— Ваша ве… світлість, прибув його світлість фон Вольфенштайн, — лакей поклонився і пропустив всередину герцога.

— Елізабет, що трапилося? — Герцог одразу підійшов до мене, але я не змогла не посміхнутися.

— Мене збив пес, а ще мені хотіли пустити кров, — пожалілася я.

— Елізабет, як ти опинилася на землях його ве… — герцог розпочав питання, але був перебитий Францом.

— Вона гуляла, — він стиснув губи, ніби не бажаючи пояснювати більше.

Герцог кинув на нього здивований погляд, але швидко перевів його назад на мене.