Читати книгу - "Сентиментальні мандрівки Галичиною"

Місток через Вирву, звідки Антось впав у ріку

Цей місток знаходиться за костелом. Там юродивий Антось отримав шанс очиститись від гріха невідання і стати посередником між орденом Золотого Дракона і орденом Золотої Бджоли.

Добромильський монастир

Там відбуваються основні події 1949 року. Церква, дзвіниця, приміщення лікарні, цвинтар безіменних, сад — все це існує досі і його можна побачити.

Якби в мене була карта, я б позначила всі ці місця, але не думаю, що все це важливо. Уява важливіша, ніж точна інформація. У першому виданні роману є світлини деяких місць. Я також фотографувала Добромиль багато разів, але то любительська робота. Слова точніші, ніж світлини.

Є читачі, які вірять, що Слуга з Добромиля існував насправді, й хотіли б продовження цієї історії. Ось вам продовження.

Кілька років тому на Спаса я їхала в Добромильський монастир на празник. Там мали презентувати «Слугу». Тобто, для когось це був бізнес, а для мене нагода вирватися з жахливої ситуації — вже третій тиждень я ночувала в Дрогобицькій лікарні, де мама лежала з інсультом, і щоночі когось привозили, або хтось помирав, а мама, ще жива, зреклася цього світу і того також, і це бачити було нестерпно. То вже була не моя мама, а чужа істота. Я їхала маршруткою і десь в Старому Самборі помітила на передньому сидінні дивного чоловіка, ще молодого, що наче світився зсередини. Він випромінював доброзичливість до всіх, і була в ньому смиренність не блаженного, а святого. Люди були збуджені, хтось їхав на празник до монастиря, хтось зразу в гості, а той чоловік був наче острів посеред ріки. Його обличчя не можна було запам’ятати, воно було мінливе як денне світло, і я подумала, що це — Слуга з Добромиля. Не знаю, чи вийшов він разом зі мною біля каплиці, звідки починалася дорога в монастир, здається, ні. Але це вже несуттєво.

Минулого року у страшну спеку в Народному домі в Добромилі, куди прийшло мало людей, бо хтось пустив чутку, ніби я написала нехристиянську книжку, хоча духовенство дуже прихильно сприйняло мій роман, я розповідала про Слугу з Добромиля, і раптом ні з того, ні з сього линув дощ, що тривав, може, хвилину, але був благословенням серед цієї спеки. Я замовкла, а потім посміхнулась до присутніх, серед яких не було молодих людей, і був хтось дуже вороже налаштований проти мене:

— Це Слуга з Добромиля послав нам знак!

Правду кажучи, з цими людьми я не встановила контакт, бо вони звикли до красивих гладеньких слів на мітингах і, можливо, чекали від мене чогось іншого, і уявляли мене іншою. А я не хотіла завойовувати їхню прихильність, як і будь-чию. Добромиль був для мене місцем сили, а для них — місцем колиски і домовини. Тому Слуга з Добромиля спробував якось згладити це нерозуміння і послав нам дощ.

Село Спас

Зразу за Старим Самбором, звідти можна піти пішки, не чекаючи автобус на Турку, є село Спас, збоку від траси, а вздовж траси, трохи далі — Бусовиська, де жили колись найсильніші ворожбити в Галичині, здається, я прочитала це у Івана Франка. А перед Спасом є поворот на Лаврів. Коли я збирала, так би мовити, матеріали для «Слуги з Добромиля», то знайшла у букіністів доволі знищену книжечку про Спасівський і Лаврівський монастирі і взяла звідти все, що мені потрібно. Але остаточне слово мала сказати моя подорож. Я ще не знала, чи увійде Спас до мого роману.

Зі Старого Самбора мене повезли на машині, котру дав голова райради, який був в курсі. Це єдиний раз, коли мені так пощастило, бо я не знала, як той Спас виглядає. Водій показав мені, де був монастир і як піти на гору, де колись стояв замок князя Лева. Справа була гора, в центрі монастир, а зліва, вздовж траси, — Дністер. Ця траса на Турку все псувала, бо була занадто галасливою. Село притулилось в улоговині між округлими горами. Коло того місця, де був монастир, стояла невелика церква, а біля крамнички сиділи якісь чоловіки. Щоб вони не думали, що я за одна, я підійшла до старшого чоловіка, що вже відірвався від компанії, й спитала його про шлях на гору, аби не блукати. Чоловік розповів мені, що в дитинстві лазив по підземних ходах, і що у 80-х тут знайшли потаємний сховок із книгами. Потім приїхали з райкому і все забрали. Ну от, подумала я, ніщо не може мене більше заінтригувати, ніж сховок із книгами. Якби тут знайшли золото, навряд чи про це дізналися б у райкомі партії. Я читала, що Спасівський монастир був під опікою князя Лева Даниловича, що тут він перед смертю прийняв чернечий сан і тут помер, але поховали його у Лаврівському монастирі, бо він був престижніший. Там зберігались мощі святого Онуфрія. А ще тут був центр переписування книг. А в селі Бусовиська не лише займались чорною магією, а й писали ікони. Бойківські ікони дуже барвисті й життєрадісні, й барви на них не потьмяніли досі. Саме село Спаса, я це чула колись, чи не найдавніше в Галичині.

Чоловік на моїх очах перетворювався на підлітка, розповідаючи про підземний хід, що з’єднував монастир і замок на горі. У XVIII ст. австрійська влада вирішила позбутися замків і монастирів і розбирала їх. Розібрали вони і Високий замок у Львові, чого досі не можуть пробачити львів’яни, бо телевежа, що на Замковій горі, пасує місту як свині черевики. І Спасівський монастир теж розібрали, ченців розігнали. Натомість лаврівські ченці врятували свій монастир, влаштувавши там школу на австріяцький штиб. Я чомусь ніде не бачила малюнків із зображенням Спасівського монастиря, хоч у часи князя Лева він, певно, виглядав цілком інакше, ніж потім.

Чоловік розповів, що у 80-х роках на горі проводились розкопки вченими з Ленінграда, але всі знахідки вони забрали з собою. За правом старшого брата.

…Стежка на гору була крута, дерева величезні, у дощ, напевно, важко йти, але зараз був лише початок вересня, майже літо. Біля підніжжя власне гори знаходився невеликий майданчик, може, там була брама, бо дитинець мав бути на вершині. Я йшла між травами, з яких стриміли груші дички і трохи здичавілі яблуні, пахло нагрітим зіллям, все освітлювалось сонцем, а на самім версі навіть стояв