Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Таргани 📚 - Українською

Читати книгу - "Таргани"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таргани" автора Ю. Несбе. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 86
Перейти на сторінку:
жилаве тіло цілком могло належати тридцятирічному.

Нхо вимовив пару слів, і таєць кивнув, дивлячись на Харрі. Потім, вибачившись, знову зник. А коли за хвилину повернувся, то вже перевдягнувся в білу відпрасовану сорочку з короткими рукавами й довгі штани.

Із собою він виніс два стільці й поставив їх прямо на тротуар. Несподівано доброю англійською він запропонував Харрі сісти й сам сів на інший стілець. Нхо залишився стояти поруч і непомітно похитав головою, коли Харрі дав знати, що готовий сісти на сходах.

— Мене звуть Харрі Холе, я з норвезької поліції, пане Санпхет. Я хотів би поставити вам кілька питань, що стосуються Мольнеса.

— Ви маєте на увазі — посла Мольнеса.

Харрі скинув очі на старого. Той сидів, випрямившись на стільці, і його коричневі руки в ластовинні нерухомо лежали на колінах.

— Зрозуміло, посла Мольнеса. Ви ж служите водієм у норвезькому посольстві вже майже тридцять років, як я розумію?

Санпхет на знак згоди прикрив очі.

— І ви дуже цінували посла?

— Посол Мольнес був великою людиною. Великою людиною з великим серцем. І великим розумом. — Він постукав пальцем по чолу й застережно подивився на Харрі.

Харрі здригнувся, відчувши, як по спині струменіє піт, стікаючи за пояс штанів. Він оглянувся в пошуках тіні, але стільці було нікуди пересунути, сонце стояло високо в небі, а будинки на цій вулиці були низенькими.

— Ми прийшли до вас тому, що ви краще за всіх знали про звички посла, про те, де він бував і з ким розмовляв. І тому, що ви завжди ладили з ним просто по-людськи. Що відбувалося того дня, коли його вбили?

Санпхет, сидячи так само нерухомо, розповів, що посол виїхав на обід, не повідомивши, куди саме, і заявив, що сам поведе машину, хоча це було дуже дивно посеред робочого дня: для такого випадку все-таки є персональний водій. Сам він просидів у посольстві до п’ятої години, а потім відправився додому.

— Ви живете сам?

— Моя дружина загинула в автокатастрофі чотирнадцять років тому.

Щось підказувало Харрі, що водій може повідомити навіть точне число минулих відтоді місяців і днів. Дітей у них не було.

— Куди саме ви возили посла?

— В інші посольства. На зустрічі. У гості до норвежців.

— Яких норвежців?

— Різних. У «Статойл», «Гідро», «Йотун» й «Статскон-сульт». — Усі назви він вимовляв чистою норвезькою мовою.

— Вам знайомі ці імена? — Харрі простягнув йому список. — Це особи, з якими посол розмовляв по своєму мобільному телефону в день убивства. Ми одержали список від телефонної компанії.

Санпхет дістав окуляри й, тримаючи папірець на відстані витягнутої руки, зачитав уголос:

— «Одинадцята десять. Букмекерська контора Бангкока».

І глянув на них поверх окулярів.

— Посол любив іноді грати на перегонах, — сказав він і додав із посмішкою: — Бувало, що навіть вигравав.

Нхо переступив з ноги на ногу.

— «Одинадцята тридцять чотири. Доктор Сіґмунд Юхансен», — Санпхет повернувся до списку.

— Хто це?

— Заможний чоловік. Настільки заможний, що навіть купив собі титул лорда в Англії кілька років тому. Особистий друг королівської родини Таїланду. А що таке Ворачак-роуд?

— Вхідний дзвінок із телефонної будки. Будь ласка, далі.

— «Одинадцята п’ятдесят п'ять. Норвезьке посольство».

— Дивно, але ми дзвонили й розмовляли з посольством сьогодні вранці, і там ніхто не міг згадати, що розмовляв із послом у день убивства, навіть черговий на комутаторі.

Санпхет знизав плечима, і Харрі зробив йому знак продовжувати.

— «Дванадцята п’ятдесят. Уве Кліпра». Ну про нього ж ви чули?

— Мабуть.

— Він один із найбагатших людей Бангкока. Я читав у газетах, що він щойно продав гідроелектростанцію в Лаосі. Він живе в храмі. — Санпхет посміхнувся. — Вони й раніше були знайомі з послом, вони земляки. Ви чули про Олесунн? Посол запрошував… — Він розвів руками — що тепер про це казати? — і знову підняв список. — «Тринадцята п’ятнадцять. Єнс Брекке. Невідомий, сімнадцята п’ятдесят п’ять, Мангкон-роуд»?

— Знову дзвінок із телефонної будки.

Імен у списку більше не було. Харрі подумки вилаявся. Він сам не розумів, на що сподівався, але водій не сказав нічого такого, чого б він уже не знав після телефонної розмови з Тоньє Віг годиною раніше.

— У вас астма, пане Санпхет?

— Астма? Ні, чого б це?

— Ми знайшли в салоні машини майже порожню пластикову ампулу. І віддали в лабораторію перевірити на предмет наркотиків. Ні, не бійтеся, пане Санпхет, це звичайна перевірка, ми завжди так робимо. Виявилося, що в ампулі був протиастматичний препарат. Але ніхто в родині Мольнеса не страждає на це захворювання. Чи відомо вам, кому вона могла належати?

Санпхет похитав головою.

Харрі присунув свій стілець ближче до водія. Він не звик проводити допит прямо на вулиці, і йому здавалося, що його чують усі ці люди, що сидять на тротуарі. Він промовив тихіше:

— При всій моїй повазі до вас мушу сказати, що ви брешете. Я бачив на власні очі, як секретарка в холі користувалася спреєм від астми, пане Санпхет. Ви просиділи в посольстві півдня, ви працюєте там уже тридцять років, знаєте там усе вздовж і впоперек, аж до посольського туалету. І ви наполягаєте на тому, що не знаєте, що в дівчини астма?

Санпхет дивився на нього спокійним, холодним поглядом.

— Я сказав тільки, що не знаю, хто міг залишити ампулу з ліками в машині, сер. У Бангкоку багато хто страждає від астми, і хтось із них напевно міг їхати в машині посла. Але, наскільки мені відомо, міс Ао до них не належить.

Харрі глянув на нього. Як же він примудряється сидіти на самому пригріві, коли сонце лупить із неба, немов розпечений цимбал, і при цьому з його чола не впало жодної краплини поту? Харрі уперся в свій блокнот, наче там було написане наступне питання.

— А як щодо дітей?

— Даруйте, інспекторе?

— Ви коли-небудь возили в його машині дітей, їздили в дитячий садок або ще куди-небудь? Розумієте?

Обличчя Санпхета залишалося непроникним, він тільки ще трохи випрямився на стільці.

— Розумію. Посол був не з таких, — відповів він.

— А звідки ви знаєте?

Незнайома людина глянула на них поверх газети, і Харрі зрозумів, що підвищив голос. Санпхет уклонився.

Харрі відчув себе дурнем. Відчув, наскільки тупий, жалюгідний і мокрий від поту. Саме в такій послідовності.

— Мені шкода, — сказав він. — Я не хотів вас скривдити.

Але старий водій відвернувся вбік й удав, що нічого не чує.

Харрі підвівся.

— Нам уже час. Я чув, ви любите Гріга, тому приніс вам оце.

І він простягнув водієві касету.

— Це його симфонія до мінор. Вона

1 ... 21 22 23 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таргани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таргани"