Читати книгу - "Дике полювання короля Стаха"

Величезна туша Дубатовка випросталася, він хмикнув і взяв Яновську пучкою зверху за прозору кисть лівої руки.

З першими ж тактами «Вітерця» він ударив закаблуками і пішов потрійним кроком, то з правої, то з лівої ноги. І його туша рухалася несподівано легко, спершу пристукуючи закаблуками після кожних трьох кроків, а потім просто так, навшпиньки. А поруч з ним пливла вона, просто пливла в повітрі, золотава, біла, блакитна, як райська пташка, і вуаль її маяла в повітрі.

Опісля вони кружляли, пливли, то зближаючись, то віддаляючись, то перетинаючи один одному шлях. Ні, це не була профанація, як не є профанацією танок старого важкуватого вже танцюриста, який колись був великим майстром. Це був справжній «Вітерець», який поступово переходив у вихор, і ось уже тільки кружляла в повітрі вуаль, миготіли ноги… І раптом музика вдарила мазура. Це був не цілком мазур, це була якась споконвічна місцева варіація на його тему, яка включала в себе елементи того самого «Вітерця».

І тут туша помчала наперед, загрюкала закаблуками, по-котячому м'яко почала злітати в повітря, вдаряючи в нім ногою об ногу. А поруч пливла вона, легка, усміхнена, велична.

Це було справжнє диво, небачене чудо: двоє людей у старосвітському одязі створили перед нами цю казку.

Зробивши коло, Дубатовк підвів Яновську до мене. Він був червоний, мов рак.

— Заморила вона мене… «Ви, дядечку, як молодий». Мо-ло-дий, мо-ло-дий! Ні, нема чого казати — з'їздився кінь. Пошлють мене незабаром до Абрама на пиво. Вам, молоді, жити, вам пісень співати, танці танцювати. Танцюй, хлопче.

Знову почалися танці. Світилович танцювати не любив. Ворона дувся і також не підходив, і мені довелося танцювати з нею до самої вечері. І як вона танцювала! Я мимохіть задивився на це дитяче лице, яке раптом стало таким жвавим і приємно хитруватим. Ми танцювали, і нам усе було мало, ми мчали по залі, пливли в повітрі, стіни кружляли довкола, і на них нічого не можна було помітити. Напевне, і вона почувала те саме, що я, а моє почуття можна порівняти тільки з тими снами, які часом бувають в юнацтві: тобі сниться, що ти танцюєш, і незнане щастя полонить серце.

Бачив я тільки її піднесене рожеве лице, голову, яка злегка похитувалася у такт музиці.

Пішли вечеряти. Коли я вів її до їдальні, мені здалося, що я чую в кутку зали якесь шипіння. Я глянув туди, у морок, побачив чиїсь очі — там сиділи старі панни — і пішов далі. І виразно почув, одійшовши, як сухий голос сказав:

— Веселиться, як перед погибеллю. Нагрішили, прогнівили бога і ще веселяться. Клятий рід… Нічого, скоро прийде дике полювання… Ач, безсоромниця, цілий вечір з цим чужинцем, із безбожником. Друга собі знайшла… Далебі, забожуся, що і на неї король Стах повстане. Починаються темні ночі.

Ці холодні слова наповнили мене тривогою. Справді, я поїду і, може, позбавлю цю дівчину можливості вийти заміж. Навіщо я з нею цілий вечір? Що я роблю? Я ж зовсім, зовсім не кохаю її і ніколи не кохатиму, бо знаю своє серце. І твердо вирішив — не танцюватиму більше з нею І не сидітиму поруч за столом. І взагалі, треба їхати. Годі цієї пансько-шляхетської ідилії, скоріше до простих людей, до роботи. Я посадив її і став поруч, маючи твердий намір спіймати Світиловича і посадити з нею. Але всі мої наміри розвіялися димом. Світилович як зайшов, так і сів край столу. А Дубатовк щільно сів праворуч від господині і буркнув:

— Чого стоїш? Сідай, брате.

І коли я сів, додав:

— Добрий би з тебе шляхтич вийшов років сто тому. Руки міцні, очі сталеві. І з себе гарний. Тільки цікаво мені знати, чи серйозна ти людина? Чи не шалапут ти часом?

І я змушений був сидіти поруч із господинею, услуговувати їй, торкатися рукою до її руки, часом торкатися коліном до її коліна. І добре мені було, і водночас злість розбирала на Дубатовка. Сидить похмурий, як змій, дивиться на мене допитливо. На чоловіка своєї підопічної приміряє, чи що?

Швидко всі розвеселилися. Було багато з'їдено і ще більше випито. Обличчя почервоніли, дотепи сипалися градом.

А Дубатовк пив і їв більше за всіх, відпускаючи жарти, від яких усі за животи бралися.

І злість моя поступово зникла. Я навіть був вдячний Дубатовку, що він затримав мене тут.

А потім знову були танці, і тільки годині о п'ятій ночі гості почали роз'їжджатися. Дубатовк від'їжджав одним з останніх. Проходячи повз нас, він підійшов ближче і хрипло сказав:

— Ось що, хлопче. Запрошую тебе до мене через день на холостяцьку гулянку. А як ти, донько, може, і ти поїдеш до нас, з пасербицею посидиш?

— Ні, дядечку, дякую. Я зостанусь удома. Велетень зітхнув:

— Занапащаєш ти себе, доню. Ну, гаразд. Я тебе чекаю. Май на увазі. У мене хата без отих заморських жартів, тобі це цікаво буде.

Ми попрощалися з ним, щиро попрощався я з Світиловичем.

Будинок порожнів, затихали кроки, він знову ставав глухим і німим, може, ще на вісімнадцять років. Слуги ходили і гасили свічки. Вона зникла, і коли я зайшов до зали, побачив її у казковому вбранні біля палаючого каміна. Знову темрява окутала кутки зали, в якій ще, здавалося, жили звуки музики і сміх. Будинок почав жити звичайним життям, темним, глухим і похмурим.

Я підійшов ближче і раптом побачив її бліде обличчя, на ньому згасли останні сліди радості. Вітер завив у комині.

— Пане Білорецький, — сказала вона. — Як глухо. Я відвикла від цього. Пройдімо з вами ще один вальс, перш ніж назавжди…

Голос її урвався. Я поклав руку на її стан, і ми, підкоряючись внутрішній музиці, яка ще лунала в наших вуха попливли по залі. Шурхіт наших ніг глухо відлунював під стелею. Мені було чомусь навіть страшно, ніби я був присутній на похороні, а вона знову переживала весь вечір. Стан її, тонкий і гнучкий, трошки хитався під моєю рукою, маяла її вуаль, жаром спалахувала сукня, коли ми потрапляли у відблиск полум'я з каміна, робилася блакитною, коли потрапляли в темряву. Це старовинне вбрання, ця вуаль, яка торкалася часом мого обличчя, цей стан під моєю рукою і задумані опущені очі я, напевне, ніколи не забуду.

І раптом вона на мить притиснулася чолом до мого плеча.

— Усе.