Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

— Едді! — Джейк. Судячи з голосу, дуже наляканий. Та Едді не зважав.

…Кельвін Тауер погоджується не продавати, не здавати в оренду чи будь-яким іншим чином обтяжувати майно протягом одного року з дати укладення угоди. Дата завершення терміну договору — 15 липня 1977 р. Сторони домовляються про те, що Корпорація «Сомбра» матиме пріоритетне право на придбання вказаної вище нерухомості.

Упродовж цього терміну Кельвін Тауер у повному обсязі оберігатиме й обстоюватиме інтереси Корпорації «Сомбра» щодо вказаної вище нерухомості й не допустить арешту майна чи інших ускладнень, що можуть виникнути…

Тексту було більше, та дзвіночки вже доводили до шалу, від них розколювалася голова. На якусь мить Едді зумів осягнути розумом — чорт, майже побачив, — як потоншав цей світ. Та й взагалі всі світи. Потоншали й протерлися, як його старі джинси. Він устиг розгледіти останню фразу угоди: …якщо цих умов буде дотримано, матиме право продати або будь-яким іншим чином передати власність Корпорації «Сомбра» чи іншій третій особі. Потім слова щезли, все зникло, закрутилося у чорному вирі. Джейк однією рукою тримався за пояс Едді, а другою притискав до себе Юка. Юк нестямно гавкав, і перед внутрішнім зором Едді промайнула ще одна затьмарена картинка: Дороті летить у вихорі до Країни Оз.

У темряві справді були істоти: неясні марева з моторошними підсвіченими очима, схожі на ті, яких показували у фільмах про мешканців глибоководних западин океану. От тільки у тих фільмах дослідники сиділи в затишку сталевих батискафів, тоді як вони з Джейком…

Тепер деренчання дзвіночків стало оглушливим. Едді почувався так, ніби його запхали головою в механізм Біґ-Бена, коли той саме видзвонював північ. Він пронизливо закричав, але не почув сам себе. А потім усе зникло, все без винятку — і Джейк, і Юк, і Серединний світ, — і Едді отямився, ширяючи десь у невагомості, поза зірками й галактиками.

«Сюзанно! — закричав він. — Де ти, Сьюз?»

Жодної відповіді. Лише пітьма.

Розділ III

МІЯ

ОДИН

Колись давно, у шістдесятих (ще до того, як світ зрушив з місця), жила собі жінка на ймення Одетта Голмс, цілком приємна й суспільно відповідальна молода особа — здорова, приваблива і завжди готова допомогти ближньому (чи ближній). Перебуваючи у повному невіданні, вона співіснувала в своєму тілі зі значно менш приємною істотою, яку звали Детта Волкер. Детті було глибоко начхати на ближнього (чи ближню). Рея з Коосу неодмінно впізнала б Детту й назвала її сестрою. Роланд з Ґілеаду, останній стрілець Серединного світу, видобув цю психічно роздвоєну жінку на свій бік і створив з них двох третю — кращу й сильнішу за попередніх двох. Саме цю жінку й покохав Едді Дін. Вона нарекла його своїм чоловіком і взяла собі прізвище його батька. Вона ще не встигла стати свідком феміністичних баталій останніх десятиріч XX століття, тож зробила це легко й невимушено, вважаючи себе цілком щасливою жінкою. Єдина причина, чому вона не пишалася тим, що називається Сюзанною Дін, полягала в тому, що мати вчила її, буцімто гордість — це перший крок до гріхопадіння.

Але тепер з’явилася четверта. Її породила третя, в часи переживань та змін. Третій було байдуже до Одетти, Детти чи Сюзанни. Третій було байдуже до цілого світу, крім нового життя, що зародилося в її лоні. Дитя потрібно було годувати. А бенкетна зала була неподалік. Тільки це мало значення, більш нічого. Нову жінку, що по-своєму була не менш небезпечна, ніж Детта Волкер, звали Мія. Вона не носила батьківського прізвища жодного чоловіка, лише ім’я, що Високою Мовою означало «матір».

ДВА

Вона неквапом ступала довгими кам’яними коридорами до зали, де відбувалася учта. Проминала покої руїн, порожні лави й ніші, йшла повз давно забуті галереї, де правило бал небуття. Десь у надрах цього замку стояв старезний трон, просякнутий древньою кров’ю. Десь сходи спускалися на неймовірну глибину, до крипт, що їхні стіни було викладено з кісток. І все ж там існувало життя. Життя й удосталь харчу. Мія знала це так само добре, як і те, що ступає ногами, схованими під пишними багатошаровими спідницями, які шурхотіли у такт ході. Їжа. Як мовилося у приказці, життя тобі і доброго врожаю. А вона була така голодна. Авжеж! Чи ж вона не їла тепер за двох?

Вона підійшла до широких сходів. До її вух долинув звук — ледь чутний, проте наполегливий: стукіт слоутрансових двигунів, захованих глибоко під землею, нижче від найглибшої крипти. Мію вони не цікавили, та й до «Північного центру позитроніки, Лтд.», який виготовив їх і запустив десятки тисяч років тому, їй було байдужісінько. Її було начхати на двополярні комп’ютери, двері, Промені й Темну вежу, що стояла в самому центрі всього сущого.

Запахи — ось що її вабило. Міцні, чудесні, невідпорні, вони лоскотали їй ніздрі. Курчата з підливкою, смажена свинина під хрускотливим шаром жиру. Криваві біфштекси, головки свіжого, ще вологого сиру, величезні креветки, як пухкі помаранчеві коми у реченні. Фарширована риба з вибалушеними чорними очима, з животами, повними соусу. Джамбалайя та фаната у величезних казанах, на дальньому боці столу колосальні тарелі рагу. Сто різновидів фруктів і тисяча цукерок на додачу — і це ще тільки початок! Закуски! Перші ложки гарячих страв!

Мія припустила вниз широким сходовим маршем, відчуваючи долонею гладеньку поверхню поруччя. Маленькі ніжки в капцях дріботіли сходинками. Колись їй наснився сон, що страшний чоловік штовхнув її під колеса підземного поїзда і їй відрізало ноги біля колін. Але сни були дурницями. Її ноги на місці — як нижче, так і вище колін, правда? Так! Так само, як на місці дитина в її животі. Хлопчик, що хотів їстоньки. Він був голодний, і вона теж.

ТРИ

Від підніжжя сходів до високих подвійних дверей на дев’яносто футів тягнувся широкий коридор, вимощений чорним полірованим мармуром. Саме туди й поквапилася Мія. Вона бачила своє відображення, що пливло під нею, і електричний смолоскип, який горів у глибинах мармуру, як підводні вогні, проте не помітила чоловіка, котрий ішов за нею слідом, спускаючись широким вигином сходів у старих зношених чоботях. Замість придворного одягу він був убраний у злинялі джинси і картату сорочку. На його лівому боці висів револьвер з потертим руків’ям сандалового дерева, кобура була прив’язана сирицевим шнурком. Його обличчя було засмаглим, обвітреним й поораним зморшками, волосся — чорним, хоч і з проблисками сивини. Та найприкметнішими були його очі