Читати книгу - "Доктор Сон"

— Ось що я тобі скажу, Денно, — мовив Біллі. — Який же я втомлений роботяга.

— Не ти один.

Проте Ден почувався гарно, розігріті м’язи аж дзижчали. Він уже забув, якою приємною може бути робота на свіжому повітрі, особливо коли робиш її не з похмілля.

Небо вгорі пінилося хмарами. Біллі подивився на них і зітхнув.

— Надіюся на Бога, що не задме снігом аж так, як то казали по радіо, але, ма’ть-таки, саме так воно й буде. Я знайшов чоботи для тебе. Хай на вид не вельми гарні, та принаймні парні.

Ці чоботи Ден ніс із собою, коли йшов вулицями міста до свого нового житла. Тоді вже почав здійматися вітер і день потемнішав. Ще вранці Фрейжер ніби перебував на краєчку літа. А того ж дня ввечері повітря вже обпалювало обличчя морозною сирістю й передчуттям наближення снігу. Бічні вулиці лежали порожні, а будинки стояли застебнуті на всі ґудзі.

Завернувши з Морхед-стрит за ріг на Еліот-стрит, Ден зупинився. Гнаний вітром, у супроводі скелетного торохтіння минулорічного листя вздовж хідника сунувся виношений капелюх, тобто циліндр того кшталту, що його міг носити на собі, скажімо, ілюзіоніст. «Або якийсь актор у старій музичній комедії», — подумав Ден. Задивившись на нього, Ден відчув, як холод проймає його до кісток, бо того циліндра там не було. Реально не було.

Він заплющив очі, повільно порахував до п’яти, тимчасом як вітер, що дедалі дужчав, тріпав холоші джинсів навкруг його гомілок, а тоді розплющив їх знову. Листя на вулиці залишилося, але циліндр пропав. То було просто його сяйво, що продемонструвало одне з тих яскравих, тривожних і зазвичай позбавлених сенсу видінь. Сяйво завжди бувало дужчим, коли він залишався тверезим якийсь довший час, але ніколи воно не проявлялося так потужно до того, як він приїхав до Фрейжера. Це виглядало так, ніби повітря тут було дещо інакшим. Сприятливішим для тих дивацьких трансляцій з планети Деінде. Особливим.

«Як ото «Оверлук» був особливим».

— Ні, — промовив він вголос. — Ні, я в це не вірю.

«Кілька чарочок, і все минеться, Денні. У це ти віриш?»

На жаль, у це він вірив.

9

Кімната Дена на третьому поверсі огрядного, збудованого в колоніальному стилі дому місіс Робертсон дивилася на захід, на гори[70]. Ден радо б обійшовся без такої панорами. З роками його спогади про «Оверлук» вицвіли до тьмяної сірості, але поки він розпаковував свої речі, пам’ять виштовхувала їх на поверхню… вони зринали так, як оті бридкі органічні об’єкти (скажімо, розкладені тушки невеличких звірят) виринають на поверхню глибокого озера.

«Тоді вже западали сутінки, коли надійшов перший справжній снігопад. Ми стояли на ґанку того великого старого порожнього готелю, мій тато посередині, мама по один його бік, а я по інший. Він обхопив нас руками. Тоді все було окей. Він не пив тоді. Спершу сніг падав ідеально прямими смугами, але потім підхопився вітер і почав здувати його врізнобіч, насувати проти боків ґанку і вкривати ним отих…

Він намагався заблокувати це видіння, але воно проривалося.

…вкривати ним отих живоплотних звірів. Отих, що інколи могли самі пересуватися, коли на них не дивишся».

Він відвернувся від вікна, його руки вкрилися гусячою шкірою. Він купив сендвіч у крамниці «Червоне яблуко», запланувавши собі його з’їсти, коли почне читати книжку Джона Сенфорда[71] у м’якій обкладинці, яку він також придбав у «Червоному яблуку», але, лише кілька разів відкусивши, він знову загорнув сендвіч і поклав його на підвіконня, де той перебуватиме у прохолоді. Решту сендвіча можна буде з’їсти пізніше, хоча він гадав, що навряд чи засидиться сьогодні набагато довше за дев’яту; якщо встигне прочитати з сотню сторінок, то й гаразд.

Вітер надворі все дужчав. Вряди-годи, обдуваючи піддашки, він видавав нестямне виття, яке змушувало Дена піднімати очі від книги. Близько половини на дев’яту почався сніг. Мокрий і важкий, він швидко заліплював вікно, перекриваючи вид на гори. У якомусь сенсі це було навіть гірше. Так само сніг колись обліплював вікна в «Оверлуку». Спершу тільки на першому поверсі… потім на другому… а врешті-решт і на третьому.

І так їх було поховано в компанії живих мерців.

«Мій батько вірив, що вони зроблять його менеджером. Йому всього лиш треба було показати свою вірність. Віддавши їм свого сина».

— Свого одного-єдиного сина, — промурмотів Ден, а потім озирнувся, немов там говорив хтось інший… і дійсно, він не почувався на самоті. Був не зовсім сам. Майнувши вздовж стіни буднику, знову скрикнув вітер, і Ден здригнувся.

«Не пізно ще сходити знову до «Червоного яблука». Взяти пляшку чого-небудь. Приспати всі ці неприємні думки».

Ні. Він збирався читати книгу. Справою займався Лукас Давенпорт, і він збирався дочитати цю книгу.

Ден закрив її о чверть на десяту і ліг до чергового ліжка у черговій орендованій кімнаті. «Я не зможу заснути, — подумав він. — Не зможу під таке виття вітру».

Але він заснув.

10

Він сидів у створі зливового тунелю, дивлячись на порослий чагарником схил, що спускався до ріки Кейп-Фіер, і на міст, який проліг над нею. Ніч була ясною і місяць був у повні. Там не було ні вітру, ні снігу. І «Оверлук» щез. Навіть якби готель не згорів упень ще за часів президентства арахісового фермера, він відлежав би більш ніж на тисячу миль звідси. Чому ж тоді Ден почувався таким наляканим?

Бо він був не сам, ось чому. Хтось був позаду нього.

— Бажаєш поради, Медовий Ведмедику?

Голос був текучим, мінливим. Ден відчув, як йому морозом пробрало спину. Але ще холоднішими були його ноги, помережані променистими зірочками гусячої шкіри. Він бачив ті білі ґульки, бо сидів у шортах. Авжеж, він був одягнений у шорти. Нехай його мозок належав дорослому чоловікові, але наразі той сидів у тілі п’ятирічного хлопчика.

«Медовий ведмедик. Хто?..»

Та він уже розумів. Він назвав був Діні своє ім’я, але вона ним не скористалася, просто натомість називала його Медовим Ведмедиком.

«Ти не пам’ятаєш