Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

Розкішна, ось те слово, що підходить Шеннон: станом, бюстом, душею. Вона була ніжною з Генрі й опікувалася ним. Саме це й спонукувало мене до опікування нею... хоча це кволе слово, читачу. Я любив її, і ми обоє любили Генрі. Після тих вівторкових і четвергових обідів я наполягав, що сам усе помию, а їх відсилав на ґанок. Інколи чув звідти їхнє перешіптування й дозволяв собі визирнути крадькома, щоби побачити, як вони сидять поряд у плетених кріслах, дивляться на наше західне поле тримаючись за руки, мов стара подружня пара. Іншим разом я підстерігав, як вони цілуються, і тоді в них зовсім не було нічого схожого на стару подружню пару. Ніжна нетерплячість була в тих поцілунках — та, що притаманна тільки юності, і я зникав з болем у серці.

Одного спекотного надвечір’я у вівторок вона прийшла ранувато. Її батько працював на нашому північному полі своїм комбайном, Генрі їздив з ним, а індіанці з резервації шошонів[29] у Лайм Біска ходили невеличким гуртом позаду них... а вже за ними їхав збиральним пікапом Старий Сорока. Шеннон попросила кухлик холодної води, котрою я радо її пригостив. Вона стояла там, на тінявому боці будинку, надзвичайно приваблива у своїй рясній сукні, котра закривала її від шиї до литок і від плечей до зап’ястків — суто квакерське вбрання, ну, хіба майже квакерське.

У її поводженні проглядала похмурість, либонь, навіть переляк і на мить я й сам був перелякався. «Він їй усе розповів», — подумав я. Виявилося, що це не так. Хоча в якомусь сенсі — так.

— Містере Джеймс, скажіть, Генрі часом не хворий?

— Хворий? З якого дива? Ні. Я сказав би, він здоровий, як кінь. І їсть, як кінь, також. Ти ж сама бачиш. Хоча навіть будь-який справді хворий чоловік не зміг би відмовитися від того, що готуєш ти, Шеннон.

Цим я заробив у неї посмішку, проте була вона якогось бентежного ґатунку.

— Цього літа він інший. Зазвичай я завжди знала, про що він думає, а тепер не розумію. Він зажурений.

— Хіба? — перепитав я (надто завзято).

— Ви цього не помічали?

— Ні, мем, — збрехав я. — Мені він здається таким, як завжди. Але він багато думає про тебе, Шен. Можливо, те, що тобі видається зажуреністю, сам він відчуває, як любовну тугу.

Я гадав, що цими словами здобуду собі справжню посмішку, але марно. Вона торкнулася мого зап’ястка. Після вушка кухля пальці в неї були холодні.

— Я думала про це, але... — решту вона буквально вистрелила. — Містере Джеймс, якби він закохався в когось іншого — якусь дівчину в школі — ви б мені сказали, правда ж? Ви б не намагалися... пощадити мої почуття?

На це я розсміявся, побачивши, як полегшено розквітло її гарненьке личко.

— Шен, послухай-но мене. Бо я тобі справжній друг. Літо — завжди такий час, багато важкої роботи, а після того як пішла Арлетт, у нас з Генком клопоту більше, ніж в одноруких шпалерників. Коли ми пізно ввечері заходимо в хату, ми їмо — чудову вечерю, якщо того дня у нас побувала ти, — а потім з годинку читаємо. Іноді він говорить про те, як сумує за мамою. А потім ми лягаємо спати, щоби наступного дня прокинутися й знову займатися тим самим. У нього ледь вистачає часу, щоб біля тебе упадати, куди там йому ще думати про якусь іншу дівчину.

— Він упадав біля мене, авжеж, — кивнула вона і подивилася в той бік, де гуркотів на тлі обрію комбайн її батька.

— Ну... це ж добре, хіба ні?

— Я просто подумала... він став тепер таким тихим... таким задумливим... іноді він дивиться кудись удалечінь, поза мене і в такі моменти мені доводиться двічі гукати його на ім’я, перш ніж він мене почує і відповість. — Лице її спалахнуло. — Навіть його поцілунки здаються іншими. Я не знаю, як це пояснити але це так. А якщо ви хоч коли-небудь переповісте йому, що я вам тут наговорила, я помру. Я просто помру.

— Ніколи, — пообіцяв я. — Друзі не пліткують про друзів.

— Либонь, я просто дурепа дурненька. Та й звісно ж, він скучає за своєю мамою, я це точно знаю. Але в школі багато дівчат гарніших за мене... гарніших за мене...

Я взяв дівчину за підборіддя й підвів її голову, щоб вона могла дивитися мені в очі.

— Шеннон Коттері, коли мій син дивиться на тебе, він бачить найгарнішу дівчину в світі. І він правий. Та що там казати, якби я мав його вік, я сам би упадав біля тебе.

— Дякую вам, — знітилася вона. Сльози крихітними діамантами застигли в кутиках її очей.

— Єдине, про що тобі варто непокоїтися, це повертати його на місце, якщо він занадто далеко заходитиме. Знаєш, хлопці можуть дуже розпалятися. І я, якщо я раптом робитиму щось не те, ти просто бери і кажи мені все, як є. Це цілком нормально, коли йдеться про порозуміння між друзями.

Тоді вона мене обняла, і я її обняв навзаєм. Міцно, по-доброму, проте Шеннон, мабуть, було від цього краще, ніж мені. Бо між нами була Арлетт. Вона була присутня між мною і будь-ким іншим того літа 1922 року, і те ж саме було з Генрі. Саме на це мені щойно й жалілась Шеннон.

* * * * *

Однієї ночі у серпні, коли врожай було вже зібрано, а Старий Сорока зі своїм гуртом отримав платню й повернувся до резервації, я прокинувся від коров’ячого ревіння. «Проспав час доїння», — подумалось мені, та, коли взяв зі столика поряд з ліжком кишеньковий годинник мого батька і втупився в циферблат, я побачив, що зараз усього лише чверть по третій ранку. Я приклав годинник до вуха послухати, чи він цокотить, хоча погляд крізь вікно у безмісячну темряву теж доводив його правоту. Крім