Читати книгу - "Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не любили ми Книшів. Незалежно навіть від їхньої шпигунської діяльності. Просто так не любили. Несимпатичні вони якісь були.
Книшиха — широкоплеча, кощава і, хоч не товста, але якась квадратна. Очі маленькі, як дірочки в ґудзиках, а ніс, або, як казав тракторист Гриць Чучеренко, «румпель», прямо величезний і схожий на сокиру. Якби то не насправді, я навіть не повірив би, що в жінки може бути така здоровеннецька носяра.
У Книша, навпаки, ніс був маленький, як дулька. Зате волосатий був Книш страшенно. Руки, ноги, плечі, груди, спина — все-все було вкрите густим рудим волоссям, грубим, як дріт. Навіть у вухах було напхано того волосся, й стирчало воно, як клоччя (дивно було, як доходили до Книша звуки, не заплутуючись у тому клоччі). І з носа стирчало теж, і на переніссі росло, і навіть на кінчику носа.
Крім того, що волосатий, був Книш ще якийсь мокрий — як ота сира стіна в погребі. Руки завжди мокрі, шия мокра, чоло мокре. Якось він мене взяв за плече своєю мокрою й холодною, як у мерця, рукою, я аж здригнувся. Бр-р!
І ще — коли Книш сміявся, ніс у нього сіпався й шкіра на лобі сіпалась (не морщилась, а саме сіпалась). І це було дуже неприємно. Хотілося одвернутись і не дивитися. Жили Книші вдвох, дітей у них не було. І родичів, по-моєму, теж.
У колгоспі працював лише Книш. Книшиха вважалася дуже хворою. Хвороба в неї була невигойна і дуже таємнича. Вона пошепки розповідала про неї бабам, закочуючи під лоба очі і приговорюючи: «Ох, яка ж я больнонька, яка больнонька!»
Проте ця невигойна хвороба не заважала їй щодня тягати на базар важенні корзини, а на свята випивати пляшку «денатурчику». «Денатурчик» — так пестливо називали Книші страшний синій спирт-денатурат, на пляшці якого намальовано череп з кістками і написано: «Пити не можна. Отрута». Книші не зважали на той напис. Книші щось там таке робили з «денатурчиком» і пили. Книш був у цьому ділі тонким спеціалістом. Він казав:
— Житомирський денатурчик — це, дійсно, гадость, отрута, а от чернігівський — це, я вам скажу,— здоровля! Український женьшень! Пий — і до ста років проживеш.
І Книшиха, і особливо Книш любили випити. Книш випивав майже щодня. А на свята, тобто на Новий рік, на різдво, на Перше травня, на Великдень, на день фізкультурника, на храм, на водохреще і т. д. (Книші не пропускали жодного ні церковного, ні нашого, радянського, свята) вони випивали сімейно, удвох.
У такий день зранку Книшиха виходила за ворота і хрестилася на телевізійну антену, що стовбичила на даху сільського клубу (оскільки церкви в нашому селі не було, всі богомільні баби хрестилися у нас на телевізійну антену, яка була схожа на хрест).
Потім Книшиха поверталася у двір, де стояв під вишнею вже накритий стіл, і починалося святкове снідання. Через якусь годину з-за Великої китайської стіни вже чулося:
Ой служив я в па-ана
Та й на перше лі-іто,
Заслужив я в па-ана
Курочку за лі-іто.
А та кура-щебетура
По садочку хо-одить
Та й ходить,
Куряточок во-одить
Та й во-одить…
То співали гугнявими голосами підпилі Книші. Після чарки їх завжди тягло на пісню. Співали вони довго, години зо дві або й зо три. Співали і українських народних, і російських, і пісні радянських композиторів, і пісні з кінофільмів, і навіть танго…
А потім аж до самісінького вечора Книші у два голоси оглушливо, з перебоями хропли у садку, і завдяки «денатурчику» від них тхнуло таким бензиновим перегаром, ніби то спали не люди, а два трактори.
Святкували Книші завжди тільки вдвох. Нікого до себе не запрошували ніколи. До них ніхто не ходив, і вони ні до кого. Дуже були скупі й боялися, щоб хтось не бачив, що у них дома є. На людях весь час прибіднялися.
— Та я ж такий голий! — казав Книш.— З хліба на воду перебиваємося. Навіть на зиму нічого не призапасив.
А між тим Книшиха щоранку, їдучи на базар, аж згиналася під корзинами. І сулії з молоком витикалися з тих корзин, як гармати з танкової башти. Корова у Книшихи була одна з кращих у селі.
Я якось чув, як баби говорили про ту корову:
— Ох же ж і молоко в тої корови! Ну як смалець! Хоч ножем ріж.
— Еге. Так що ж ти хочеш, як вона її хлібом годує. Щодня тягне з городу лантух. А в тому лантусі, думаєш, що? Самі булки. Годуй я свою Лиску так, вона тобі сметаною доїтиметься.
— Ну да! А на базарі, я бачила, продає ріденьке, аж синє. Наполовину розбавляє, не менше.
— І куди та міліція дивиться!
А колись увечері, як уже стемніло, приїздили до них якихось двоє вергелів на мотоциклі з коляскою, навантажили щось у коляску і одразу ж поїхали. І потім ще двічі приїздили і знову-таки поночі.
А якось біля чайної Книш, що намонявся як чіп — хоч викручуй, просторікував у гурті п’яничок:
— Не боюсь я вашого Шапки… Який він Шапка! Штани він, а не Шапка. І не голова, а оте саме… Він у мене отут-о.— Книш показав стиснутий кулак.— Я вже написав кому треба. Скоро вашому Шапці дадуть по ш-шапці… Ги-ги-ик!..
Іван Іванович Шапка, голова нашого колгоспу, був дуже хороший хазяїн, і всі його в нас любили. Всі, крім нероб, ледарів та п’яниць, бо спуску він їм не давав. І Книш увесь час писав на Шапку листи та скарги в різні усюди. Причому писав завжди так, щоб люди бачили. Розчиняв ворота, виносив надвір стола, сідав і, як школяр, схиливши голову й висолопивши язика, гармудзляв щось на папері.
— О, знову пише якусь собаку,— насмішкувато казав дід Варава.
Книшеві скарги, звичайно, голові шкоди не завдавали. Але в людей темних викликали до Книша повагу й навіть побоювання — раз чоловік пише, значить, силу має. Колись, кажуть, Книша через ті листи навіть розумні люди боялися. Це ще більше робило його в наших очах таємничим і загадковим.
Повірити в те, що він шпигун, було не дуже важко.
Ми перелізли через паркан, обережненько, пригинцем до горіха, видряпалися — і от уже пильно вдивляємося крізь вікно у Книшеву хату. В хаті темнувато,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо», після закриття браузера.