Читати книгу - "Таємний сад"

— Так, нема нічо’ ліпшого, як запах свіжої землі. І трави, і вересу, — поважно похитав головою Дікен. — Тепер ти он яка рум’яна, як попрацювала троха. І сили наберешся. Я також дуже люблю, як пахне земля. Особливо коли падає дощ. Я тоді лягаю під кущем і слухаю, як краплі падають на верес, і втягую у ніздрі ці пахощі. Мама каже, що в мене такий чутливий ніс, як у зайця.

— А ти що, не мерзнеш? — здивовано зиркнула на нього Мері. Такого чудного і милого хлопця вона ще не бачила.

— Нє, — відповів він, усміхаючись. — Холод мене не дожене, бо я гасаю по пустищі як заєць. Мама каже, що за дванадцять років я стільки часу провів на свіжому повітрі, що жодна болячка мене не возьме. Отак!

Увесь цей час Дікен працював і говорив, Мері також не відставала і завзято орудувала вилами або лопаткою.

— Та-ак, ту’ роботи є досить! — врешті протягнув хлопець, випроставшись і обвівши поглядом все довкола. — Ну певно, десять років… За один день не дамо ради.

— А ти ще прийдеш мені допомогти? — благально вимовила Мері. — Я також буду старатися, буду робити все, що скажеш — копати, полоти. Дікене, прийдеш?

— Ая’. Можу приходити сюди хоч кожен день, чи дощ, чи сонце, — впевнено сказав хлопець. — Та то найліпша забава — сховатися ту’ і рятувати сад.

— Коли ти… коли ти допоможеш мені його оживити, то… навіть не знаю, як тобі віддячитися. Що я можу зробити для тебе, Дікене? — зворушено спитала Мері.

— Зара’ скажу, — посміхнувся Дікен. — Можеш ліпше їсти, аби набратися сили, ну і ще навчитися пташиної мови, аби говорити з малинівкою, як я. І тоді нас звідси віником не виженеш — так нам буде ту’ файно.

Дікен ще раз обійшов усе довкола, замислено роздивляючись дерева і кущі.

— Слухай, давай не будем ту’ все підстригати, як у решті садів, — звернувся до неї. — Най воно росте собі як хоче, най ся в’є, переплітає — так набагато гарніше, правда?

— Звичайно, звичайно, — схвильовано мовила Мері, — нічого ми не будемо підстригати, інакше він стане звичайним і зовсім не нагадуватиме потаємного саду.

Дікен замислено провів рукою по волоссю.

— Ту’ і так скрізь загадки, — мовив він. — Бо виглядає, що, крім малинівки, за десять років ту’ таки хтось бував.

— Але хвіртка була зачинена, а ключ закопано, — здивувалася Мері. — Хто ж міг сюди потрапити?

— Твоя правда, — погодився Дікен, — тому й кажу: дивне то місце. Все одно, диви: ту’ гілки обрізалися два або три роки тому, а ту’ — зо п’ять.

— Як таке могло бути? — спантеличено спитала Мері.

Дікен ще раз оглянув трояндовий кущ, а тоді похитав головою.

— Ото мене й цікавить, — відповів він.

Далі вони пішли розчищати землю під квітник. Мері відчула, що скільки житиме — не забуде того дня, коли ожив її сад. Так-так, їй видавалося, що саме цього ранку він ожив. Коли вони вже мали висіяти насіння, дівчинка згадала собі пісеньку, якою її дражнив Безил.

— А тут є якісь квіти, які були б подібні на голівки осоту? — спитала вона.

— Може, лілеї, або дзвіночки, — відповів Дікен, роблячи рядки.

— Добре, я сама їх хочу посадити, — сказала Мері.

— Лілеї ту’ є, я бачив. Але вони ростуть занадто густо — тре’ розсадити, тоді їх буде скрізь повно. А інші квіти зацвітуть щойно на другий рік, тре’ чекати. Можу хіба принести тобі розсаду з нашого городу. Чому ти про них питаєш?

Тоді Мері розповіла йому про Безила з Індії та його братів і сестер, про те, що ненавиділа їх, бо вони прозивали її «А-міс-Мері-вічно-проти».

— Так, витанцьовували кругом мене і співали:

А міс Мері вічно проти!

І що росте в саду її?

Будяк лиш, кукіль та осоти,

І повно скрізь тут кропиви.

Мері нахмурила брови і з силою загнала лопату в землю.

— Вони ще впертіші за мене, ті дітиська. То ось, хочу їм наперекір зробити справжній квітник, і хай там будуть квіти, які подібні до осоту!

Дікен засміявся.

— Ох, та годі тобі вже, — вимовив хлопець, розрубавши заступом чорну скибу. Мері помітила, як він вбирає ніздрями цей запах. — Ну чого вже ся хмурити? Що було, то минуло. Коли ту’ все зацвіте, коли пташки заспівають з кожного куща, ти що, будеш ото ходити і згадувати, як тебе дражнили в Індії?!

Вислухавши це, Мері перестала супитися і нахилилася, щоб висіяти насіння.

— Дікене, ти такий милий, — мовила вона. — Мушу сказати, що ти став п’ятою людиною, до якої я маю симпатію. Якби колись мені сказали, що у мене буде аж п’ятеро друзів, то я б і не повірила.

Дікен сів навпочіпки, як це робила Марта, коли чистила решітку.

— П’ятеро? — перепитав він. — І хто ж решта четверо?

— Твоя мати, Марта, тоді малинівка і Бен Везерстаф, — Мері по черзі загинала пальці.

Почувши це, Дікен засміявся, але тут-таки закрив рот рукою, бо мусив зберігати тишу.

— Певно, я тобі видався дивним, але ось що я тобі скажу: дивнішої дівчинки від тебе я ще в житті не бачив, — сказав він врешті.

Тоді Мері вирішила поставити йому одне питання — хоча зроду нікого про таке не питала. Мало того, дівчинка спробувала сказати це по-йоркширському:

— Слухай Дікене, а я тобі ся подобаю? Ти хочеш зі мною дружити?

— Ну звичайно! Як ти могла ся сумнівати? — щиро вигукнув хлопець. — Якби ти була погана, то малинівка тебе б і близько не підпустила, то я тобі кажу!

— Що ж, тепер у мене є друзі. Як гарно! — втішено вимовила Мері.

І вони ще веселіше взялися до роботи. Діти так захопилися, що забули про час. Мері аж здригнулася від несподіванки, коли великий годинник у маєтку вибив полудень. Їй було шкода кидати роботу.

— Мушу йти. Марта чекатиме, — із жалем проказала вона. — Ти також підеш обідати, правда?

Дікен усміхнувся від вуха до вуха.

— Мій обід ходить зі мною, — сказав він. — Мама завжди щось впхне мені в кишеню.

Дікен підняв зі землі своє пальтечко і витягнув з кишені пакуночок, зав’язаний чистенькою носовою хустинкою, і дістав звідтам два товстих шматки хліба, розділених тоненьким шматочком сала.

— Переважно беру один хліб, — сказав він, — але нині мама ще дала кавальчик бекона. Смакота!

Мері подумала, що як на обід це дещо незвично, але хлопець з таким смаком відкусив шмат, що вона цього не сказала.

— Ну добре, біжи, — сказав хлопець, всівшись під деревом. — Я ще троха