Читати книгу - "Таємний сад"

Мері ніяк не могла його покинути. Дівчинка вже повільно рушила до хвіртки, проте з половини дороги повернула назад.

— Ти… ти ж нікому не розкажеш про сад, правда? — схвильовано спитала вона хлопця.

Дікен аж закашлявся від несподіванки, бо саме відкусив добрячий кусень хліба і мав повний рот. Тоді проковтнув і щиро посміхнувся.

— Егей, подумай сама: коли якась пташка підпускає мене до свого гнізда, то хіба я можу її зрадити? І про сад також можеш бути певна, чуєш? Це ж як потаємне гніздо!

У Мері відлягло від серця.

Розділ 12

«Чи можна мені клаптик землі?»

Мері так бігла, що геть задихалася. Волосся прилипло до спітнілого лоба, а щоки палали. Марта уже чекала з обідом.

— Десь ти ся загаяла, — добродушно промовила вона. — І де то тебе носило?

— Я… я бачила Дікена! — випалила Мері.

— Ага, тепер розумію, — втішилася Марта. — Я знала, що він ся вибирав. Ну і як, сподобався тобі наш Дікен?

— Та він… та він найліпший! — впевнено заявила Мері.

Марту це приємно вразило.

— Так-так, він хлопець надійний, певний, ту’ такого ще пошукати тре’, — задоволено мовила вона, — але, знаєш, ми й самі нераз троха собі з нього жартуєм, особливо з його носа: ото вже кирпатий вдався!

— Подумаєш, ніс трішки задертий. Нічого страшного! — заперечила Мері.

— А як з чогось ся дивує, то очі ся роблять такі круглі, як в кота чи зайця, — вела далі Марта.

— Неправда, у Дікена гарні очі, такі, як небо над пустищем, от, — завзято відповіла Мері.

Марта розплилася у задоволеній посмішці.

— Так, так, мама все каже: «Ти, сину, так за пташками ся задивляєш, що трошки неба впало тобі в очі. Оно які сині!» Ну а коли сміє’ся, то хіба губи в нього ся не розтягують від вуха до вуха? — глянула вона на Мері.

— Що ти таке кажеш? — мало не образилася та. Здається, Мартині зауваги повернули дівчинці колишню впертість. Тільки тепер вона захищала друга. — Коли Дікен сміється, то хоч яка б ти була сердита чи невдоволена — і сама з ним зарегочеш. То я тобі кажу, — повторила вона Дікенову фразу.

Марта весело гмукнула.

— Ну добре, добре, бачу, ти вже справді з ним ся подружила, — примирливо сказала вона. — То що, добре насіння він приніс? А лопатку?

— А ти звідки знаєш, що він все приніс? — здивувалася Мері.

— Гм, велика мудрість! Раз він у Мізелтвейті, то певно що приніс, бо ми ж йому писали. Дікен — хлопака надійний, — з гордощами заявила Марта. Досі-бо вона тільки жартома вивідувала у Мері, яке враження справив на неї хлопець, а насправді дуже пишалася своїм братом.

Мері побоювалася, що Марта розпитуватиме її далі. Так воно і вийшло. Спершу дівчина цікавилася лише насінням — які сорти, які кольори, скільки пакетиків і так далі — та знаряддями. Чи Мері вже пробувала ними працювати? Чи не важкий для неї заступ? Чи вміє обходитися з вилами? Тоді ще напучувала, щоб була обережна, бо ж вила гострі. Ну а потім, звісно, захотіла знати, де Мері збирається це все садити.

— Ти вже когось питала? Вони виділили тобі місце на твій квітник? — спитала.

— Та ні, ще нікого не запитувала, — вагаючись, відповіла Мері.

— Гм, певно, варто питати когось з простих садівників, а не головного. Дуже вже він поважний, цей містер Ровч, годі ся підступити, — щиро радила Марта.

— Я його ніколи й не бачила, не те щоб питати щось, — сказала Мері. — На городах можна побачити хіба його помічників і Бена Везерстафа.

— Ото Бена і спитай, — рішуче мовила Марта. — Не бійся, він тілько на вигляд такий похмурий, а так чоловік добрий. Він все що хоче може робити в садах, хоч і не головний. Містер Крейвен йому все дозволяє, бо його любила місіс Крейвен — він ще тоді в них був. Хто-хто, а він напевно знайде для тебе якийсь клаптик. Ту’ землі доста.

— Слухай, то якщо якийсь клаптик, якийсь закуток роками ніхто не обробляє — він може бути моїм, правда? — схвильовано спитала Мері.

— А чо’ ж нє? — добродушно відповіла Марта. — Хто б тобі шкодував?

Мері швидко доїла обід і вже було встала з-за столу, збираючись забігти до сусідньої кімнати за капелюшком і пальтечком, проте Марта її зупинила.

— Гей, маю щось тобі сказати, — мовила вона. — Тілько чекала, поки скінчиш їсти. Слухай: нині рано ся вернувся господар, містер Крейвен. Думаю, він нарешті схоче тебе зобачити.

Мері зблідла на виду.

— Ой! — вигукнула вона, прикро вражена. — Чого йому від мене треба? Коли я приїхала, він зовсім не хотів мене бачити. Містер Пітчер так казав, я чула.

— Чекай, не гарячкуй. Місіс Медлок вважає, що то наша мама йому порадила. Сам би він ще довго збирався, — пояснила Марта. — Вона йшла по Твейту і зобачила його. Містер Крейвен колись бував у нас вдома, то мама і відважилася з ним заговорити. Що вона йому казала — того не знаю. Але не інакше як після тої бесіди він вирішив тебе закликати. А завтра знов поїде.

— Ага, він завтра їде? — з надією спитала Мері.

— Так, і то надовго. Певно, появи’ся ту’ аж восени або взимі. Вибирає’ся десь в далекі краї, як все, — розповіла їй Марта.

— Як добре, як добре! — радісно вигукнула дівчинка. Вона навіть не намагалася вдавати, що та зустріч з дядьком її тішить.

Якщо він повернеться у маєток щойно взимку чи навіть восени, то однак цілу весну і ціле літо вона матиме змогу допомагати садові — засадити його новими квітами, доглянути троянди і побачити, як вони зацвітуть. Гаразд, якщо містер Крейвен колись це виявить і йому забагнеться відібрати у неї ключа, то у неї все одно буде досить часу, аби натішитися своїм милим садом. А там, може, ще щось з’явиться.

— Не знаєш, коли він мене покличе? — спробувала з’ясувати дівчинка.

Ледве вона скінчила фразу, як двері відчинилися і на порозі постала місіс Медлок. На ній було її найкраще чорне плаття і капелюшок, а комір прикрашала велика брошка із портретом чоловіка. Це було зображення її чоловіка, містера Медлока. Він давно помер. По його смерті місіс Медлок замовила собі цю брошку і вдягала її лише за особливих нагод. Місіс Медлок була піднесена і схвильована.

— Ти геть розкудлана, — швидко промовила вона, прискіпливо оглянувши дівчинку. — Йди зачешися. Марто, піди поможи їй. Нехай вдягне