Читати книгу - "Тривожна ніч"

Закинувши голову, глянув на свій поверх. Вікно, бачив, зачинене, біліє фіранка. Певно, з-за неї дивиться на вулицю Наталя, бо ж чекає, коли він повернеться. Павлові ще бентежніше стало на душі: як все-таки зустріне його? І як повестися йому самому? Увійти, як хлопчик, що накоїв шкоди і над усе боїться покарання? Ні, твердо сказав собі, за все, що буде треба, він відповість з гідністю!

Рішучість враз оволоділа ним. Страх зник із його серця. Нехай усе те станеться, що повинно статися. Небезпеку, котра, відчував, чатує на нього, намірився зустріти з відкритим обличчям.

VI

Ловив себе на думці: може, це й не по службовій справі, а по особистій, навідався на Підвальну знову? Адже тут жила вона, Наталя. І майнуло в голові, що якби він суботнього вечора, коли її згадував, відразу спохопився і запитав квартирний телефон, то міг би ще почути її голос, а може, й відвернув би від неї біду.

Дивно, одна мить — і вже нема людини. Молодої, гарної, яка дуже любила життя, ніколи поганого настрою не знала, весело сміялася. Думалося так Віктору, бо милою красунею хотів залишити її у своїй пам'яті. А хіба сам зостався таким, як був тоді, в юності? Ні, він уже давно не романтично настроєний хлопчина, що любив читати пригодницькі твори. Став солідним мужем, хоч не одружився. Про які ж утрачені ілюзії натякала книжкою Марина? Затримав її думкою, не відпускав, питав: може, має на нього надію? Марина тої ж миті посміхнулася і зникла. Хотів, аби вернулася, та замість Марини знов постала перед ним Наталя.

Але вона була вже не такою, як думав до сьогодні. Бо несподівано дізнався, що Наталя була ніби невірною жінкою. Що ж, любов не вічна, й коли жінка зрадила — значить, розлюбила. А тоді найкраще відступитися, не втрачати розум… Хоч і його, Віктора, тепер зачепило: не до нього тяглася Наталя, знайшла собі коханця…

І котрий раз згадував про анонімку Віктор. На аркуші з учнівського зошита, а почерк гарний, акуратний, каліграфічний навіть. Без жодної помилки — значить, той, що написав, — мабуть, інтелігент. Жінка чи чоловік? Дав на експертизу. На заводі, де Павло працює, в його письмовому столі знайшов того листа, що й призвів, напевне, до такої жахливої трагедії… Звернув також увагу на календар, у котрому, зрозумів, Павло вів якийсь облік. Одні цифри були переклеслені, як на карточках спортивного лото, лише підряд, тижнями; Що це за позначки? Хто допоможе розгадати захований в календарі ребус? Сам Павло те зробить чи хто інший?

В усякому разі ревність була наявна. Відбитки пальців на листі, що був у шухляді, на крайчику Павлового стола і невідомий слід руки на ручці нагана виявилися раптом ідентичними. Все це вже давало підстави запідозрити Мушника у вбивстві — слідчий одержав постанову на його арешт.

Не міг навіть допустити Віктор, що Павло непричетний до цієї справи — навіщо тоді втік, чого сховався? Чи ні, — й таке думав, — ще повернеться? Не витримає, мабуть, захоче подивитися на місце свого злочину. Об'явиться, мусить об'явитися! Якщо вже не блукає десь поблизу дому, вичікуючи миті, аби рискнути. Тоді він покориться тій невідомій силі, що поведе його, крок за кроком, уже не зупиняючи.

А коли зустрінуться з Павлом, то чи хоч пізнають один одного? Як вони поведуться? Головне — Павло? Бо він, Віктор, інакше й не може поставити себе, лише як юрист, котрому найперше потрібно розкрити таємницю злочину і привести убивцю до суду… І хоч Павло вже, мабуть, наперед усе заперечує, він, Віктор, притисне його до стіни, бо ті докази, що має, — незаперечні…

Не розуміючи, чому, але подумав: чом так беззастережно настроєний лише проти Павла — звинувачує його в усіх гріхах, а Наталю все ще тільки захищає? Адже тепер знає, що винна й Наталя! Наталя… А в уяві знову постала Марина. Вона ніби сказала:

«Піти б вам додому, Вікторе Івановичу».

«Додому?»

«Або ж тоді заходьте, куди йшли…. Крутитеся на вулиці, як перед побаченням».

«А…»

«Нічим ви їй уже не допоможете. А лиш заради неї прийшли сюди, чи правда?»

«Ти вгадала».

«Побережіть себе».

«Потім побережу».

«Коли?»

«Як він сяде на лаву підсудних й у всьому зізнається».

«А тоді теж спокій на душу не зійде…»

«Чому ти так думаєш?»

«Хіба я не бачу — засмучений ви якийсь, згорьований. Оця справа для вас незвичайна».

«Звичайна, чому ні — вбивство, пограбування…»

«І Наталя…»

Невдоволена таки, настирлива Марина, не відступається від нього. Він не проти того, аби собі тихенько ходила побіч нього, але чого заглядає в душу? Що хоче там знайти? Поводиться так просто ніби вона все до кінця знає про нього, Віктора, надто про стосунки з Наталею й Павлом. Треба її поставити на місце, аби не втручалася: це не її турбота. А може, і її? Все ж докорив: скрізь їй треба побувати, на все подивитися!

Не надумав по справі нічого і не дійшов ніякого рішення, як став перед дверима знайомої квартири. Дерматин уже зірваний зовсім. А замок? Легко штовхнув двері — начебто підперті. Мати, звичайно, мати. Олімпіада Романівна. Не хоче залишити розбиту квартиру, чекає Павла.

Не знав, підозрівати навіть не міг Віктор, що у коридорі, по той бік дверей, стане сам Павло. Ще більше здивувався, що той не відсахнувся, а, навпаки, розставив ноги, став перед ним міцніше і поманив пальцем:

— Підходь, котику, підходь… Чого ж ти став? Скажеш, не та квартира? Може, не ті двері? Ті були оббиті дерматином. Що правда, то правда… Але хіба ти був сліпий — не бачив, що на дерматині блистіла табличка з написом: «Квартира Мушника П. І.» Невже ти, котику, не знав, що в цій квартирі є хазяїн, а у Наталі — чоловік!

І Павло розглянувся, аби щось схопити. Та лише хитнувся і безсило припав до стіни, безрадно заплакав.

Павла душив жаль, що втрачена остання надія. Ще, як ішов додому, сподівався: Наталя чекає… Він легко постукає. Зовсім легко, аби зачула, що хтось іде, хтось проситься