Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Таємниця підводного човна 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця підводного човна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця підводного човна" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 39
Перейти на сторінку:
ходити з корабля на корабель і переконувати українських матросів, що їхні офіцери — вороги. Треба щоб самі матроси прапори зривали і замість них вішали червоні знамена. Так, ніби це все — заради свободи.

— Матроси велися? — поцікавився Богдан.

— Абсолютно ні! Більше того — тягнули цих солодкоголосих брехунів до офіцерів. А офіцери наказували гнати червоних геть. Живими, щоправда… Що це означало?

Тепер Капітан трошки подався вперед, уважно вдивляючись в обличчя своїх слухачів.

— Не знаю, — вичавив із себе голомозий Павло. Данило з Богданом теж не знали.

— Війна ж фактично почалася, не забувайте. А це означало, Павлику мій дорогий, що у відповідальний момент українці на своїх кораблях підтримають вогнем своїх іноземних союзників. Об’єднаються проти комуністів. Червоні — спільний ворог. А гуртом і батька легше бити. Тим більше, що той найперший український військово-морський флот мав на озброєнні підводний човен. Ось про це, Даниле мій дорогий, навіть твій мудрий батько навряд чи щось знає.

Лановий трошки образився за тата: ну як це хтось може в ньому сумніватися.

— Можемо спитати в нього!

— Не дмися, — проказав Капітан суворо. — Кожна людина чогось не знає. Краще чогось не знати, ніж не знати зовсім нічого. Але слухайте далі, я вже зовсім близько до нашої таємниці, — помовчавши та примостившись зручніше, повів далі Капітан. — Флот ще за царя Миколи Другого почали оснащувати підводними човнами. Будували своїми силами. Хоча за основу брали іноземні зразки. Один з таких човнів називався «Окунь». Пройшов він бойове хрещення у далекому Владивостоці. Потім його ремонтували й доставили залізницею в Севастополь для підсилення Чорноморського флоту. Згодом туди ж доставили ще один човен такого ж класу. Новенький, необстріляний — для випробувань. Назвали його «Сом». І ось команда цього самого «Сома» першою з підводних човнів підняла український прапор. А згодом, хлопчики мої дорогі, «Сом», як і частина чорноморських кораблів, став військовою флотилією нової Української республіки. Ну, а зараз готуйтеся — буде сумно.

Поки Капітан говорив, сонце встигло опуститися ще нижче. Насувалися справжні сутінки.

— Українські кораблі стали на захист Криму. Але коли більшовики почали свій кривавий наступ на Україну, уряд знайшов проти них іноземних союзників — німців. Насувалися німці й на Крим. Кораблі, які склали присягу Українській республіці, не збиралися відступати, як того вимагали червоні, — вони хотіли лишитися в портах і, дочекавшись союзників, зайнятися обороною морських кордонів. Цього червоні, як наші вороги, допустити не могли. І що вони зробили?

Хлопці дружно знизали плечима.

— А зробили дуже хитро, — мовив Капітан. — Частину екіпажів підступно переконали стати під червоні прапори. А найнепокірніших вирішили взяти силою. Битву, звісно, можна було почати, але виграти її українським морякам не світило. Тоді народилося непросте рішення: скласти зброю, залишити кораблі і просто розійтися — життя екіпажам червоні ніби гарантували. Ось тільки, — зітхнув Капітан, — обдурили наших червоні. Як завжди. Щойно моряки українського флоту почали складати зброю, як їх тут же заарештували. Тих, хто відмовився служити червоним совєтам, вбивали одразу, на місці. Сили були нерівними. Та все одно лишалися ті, хто не здавався. Серед них — екіпаж «Сома». Дуже ласою виявилася ця частина флотилії для червоних заброд. Вирішили вони загнати «Сома» в пастку і захопити. Та капітан човна вирішив інакше: затопити підводний човен.

— Разом з командою? — не стримався Данило.

— Ніхто нікого не силував. Мали вибір. Хто хотів — міг зійти на берег, повернутися до родин чи служити червоним. Або взагалі покинути флотську службу, — пояснив Капітан. — Справді, частина екіпажу зійшла на берег. Але більша частина команди, включно з капітаном, вирішила вийти в своє останнє плавання. Був серед них такий чоловік — мічман Волох, Семен Волох. Про нього дуже мало спогадів, практично нема. Та навіть ті, що збереглися, свідчать — то був талановитий чоловік. В усьому талановитий. Морський вовк, як кажуть, від Бога. Грамотний, прочитав безліч книжок, сам складав вірші. Особливо багато їх народилося у мічмана Волоха, коли над кораблями почали здіймати українські прапори. Давно цього прагнув мічман Волох, полилися римовані рядки навіть не потоками — ріками й морями. Усі тодішні газети в Севастополі та загалом Криму їх друкували. Вирішив мічман Волох зостатися на борту «Сома». Та не міг себе стримати — в останні години, задихаючись, писав хімічним олівцем на аркуші героїчну поему про загибель свого підводного корабля та всього українського флоту. Ось як вона звучить, ця поема, послухайте.

Встав Капітан. Плечі розправив. Та не завмер на місці, як водиться в таких випадках, — почав виразно декламувати, міряючи надводну частину своєї «Рибки» невеликими кроками і відбиваючи ритм помахами рук.

Хлопці, перейнявшись почутим, теж не стрималися — встали.

А у відлюдній бухті звучало:

В тумані й пітьмі не видно облич.

Море лютує четверту ніч.

Риби тікають із мерзлих глибин.

Вітер — один, і місяць — один.

І човен наш — один серед хвиль,

чергує на рейді, чекає на штиль,

мовчать матроси, і тільки вітри

проймають душі і рвуть прапори.

Рветься натужно кожен канат.

Не чути машин і не чути команд.

Матроси, готові до боротьби,

тримають у трюмах свої скарби.

Тримають у серці страх і печаль,

дивляться здалеку на причал,

тримають у смерті на самім краю

мужність свою

і віру свою.

Втомлений мічман говорить враз:

«Щойно з землі надійшов наказ,

потрібно на ранок прибути в порт —

ворог має роззброїти флот.

Ми вірно служили Вкраїні, тепер

уся наша вірність — химера з химер.

Човен на ранок піде на дно.

Не знаю, як вам,

мені — все одно».

Але відказують моряки:

«На нас чекають наші жінки,

чекають друзі та вороги,

чекають кримські ламкі береги,

чекає загибель, тут, за бортом,

та зради від нас не чекає ніхто.

Хай не побачимо більше землі —

ми не здамо свої кораблі.

І човен наш, і наші пісні

будуть лежати на зимному дні,

і міни відкидатимуть тінь,

ніби медузи поміж камінь».

Краби здіймаються догори.

Глибоку бухту прасують вітри.

Зліва — сопки, справа — стіна,

Внизу — тяжка крижана глибина.

Праворуч, на сопці, темніє храм.

За ним — хребта вулканічний злам.

Боги запалюють в небі зірки,

співають ангели та моряки.

У тих, хто на березі, — тиха хода.

Відсіки затоплює чорна вода.

Човен лягає на жовтий пісок.

Команда ділить останній ковток:

«Хай наша зброя лежить на дні,

хай чекає на глибині,

хай ми не впали в останнім бою,

але

1 ... 21 22 23 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця підводного човна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця підводного човна"