Читати книгу - "Малий Мук (Збірник)"

Він пригадав, як стара підійшла того ранку до його матері. Усе, над чим Якоб тоді сміявся — і довгий ніс, і потворні пальці, — отримав він від старої за свої насмішки. А шию вона в нього відняла, як обіцяла…

— Ну що, вдосталь надивилися на себе, мій принце? — з реготом запитав Урбан, підходячи до люстра й обдивляючись Якоба з голови до ніг. — І справді, такого смішного карлика й уві сні не побачиш. А проте, хочу вам запропонувати одну справу. Народ хоч і вчащає до моєї цирульні, проте людей не так багато, як раніше. А все тому, що мій сусід, цирульник Шаум, знайшов собі десь велетня, який переманює до нього відвідувачів. Ну, стати велетнем, взагалі кажучи, вже й не так складно, а ось таким коротуном, як ви, — це інша річ. Іди до мене на службу, хлопче. І житло, і харч, і одяг — усе від мене отримаєте, а за це треба хіба що стояти біля дверей цирульні і закликати народ. І ще, мабуть, збиватимеш мильну піну і подаватимеш рушник. І напевно тобі скажу, і мені, і тобі буде корисно: у мене буде більше відвідувачів, ніж у Шаума з його велетнем, іще й на чай перепадатиме.

У душі Якоб дуже образився — як це йому пропонують бути заманкою в цирульні! — але що вдієш, довелося проковтнути цю образу. Хлопець спокійно відповів, що справ у нього аж по саме нікуди, тож зараз він не може взятися за таку роботу, і пішов.

Хоча тіло у Якоба було знівечене, голова працювала добре, як раніше. Він відчув, що за ці сім років геть подорослішав. Хлопець шкодував не за тим, що втратив свою красу і натомість став потворою, а переживав через те, що рідний батько вигнав його за двері, мов якогось коростяного собаку. Тим-то він вирішив іще раз поговорити з матір'ю. «Можливо, вона мене все-таки впізнає», — подумав Якоб і подався на базар.

Дістався хлопець базару і, підійшовши до шевчихи, попросив її спокійно вислухати, що він хоче їй сказати. Якоб нагадав матусі, як його забрала стара, перерахував усе, що трапилося з ним у дитинстві, і розповів, що сім років прожив у чаклунки, яка перетворила його спочатку на білку, а потім на карлика за те, що він колись глузував із неї.

Шевчиха не знала, що й думати. Так, карлик ніби розповідав правду про своє дитинство, але щоб він сім років був білкою, в це вона повірити не могла.

— Це неможливо! — вигукнула вона. — І у фей я теж не вірю!

Нарешті шевчиха вирішила порадитися з чоловіком.

Вона зібрала свої кошики і запропонувала Якобу піти разом з нею в крамницю шевця. Коли вони прийшли, Ганна сказала чоловікові:

— Цей карлик каже, що він наш син Якоб. Він розповів, що сім років тому його у нас вкрала і зачарувала чаклунка…

— Он воно як! — сердито перебив її швець. — Він тобі, значить, усе це розповів? Почекай, дурепо! Я сам йому тільки що розповідав про нашого Якоба, а він, бач, одразу до тебе і давай пускати тобі туману… То, кажеш, тебе зачарували? А ну, я тебе зараз звільню від чар.

Схопив швець паска і, підскочивши до Якоба, так відшмагав його, що той голосно заридав і вискочив із крамниці.

Увесь день вештався бідолашний коротун по місту голодний і холодний. Ніхто не пожалів його, і всі над ним тільки сміялися. Ночувати йому довелося просто на твердих холодних церковних сходах.

Щойно розвиднилось, Якоб устав і знову пішов блукати вулицями. Він переживав, що батько й мати його прогнали, проте не надто хотів бути вивіскою в цирульника чи показуватися за гроші. «Що ж мені придумати, щоб не померти з голоду?» — метикував Якоб. І тут йому спало на думку, що коли він іще був білкою і жив у старої, то навчився добре куховарити. Тож надумав хлопець податися в кухарі до герцога. Проте спершу зайшов до церкви і попросив у неба, щоб воно зглянулося на нього.

Герцог, правитель того краю, був знаний ласун і ненажера. Над усе в світі він любив добре поїсти і виписував собі кухарів з усіх країн.

Якоб почекав трохи, поки сонце викотиться на небо, і попрямував до герцогського палацу.

Голосно стукотіло в нього серце, коли підходив до палацової брами. Вартові запитали, що йому треба, і заходилися з нього глузувати, проте Якоб не розгубився і сказав, що хоче бачити головного начальника кухні. Його повели якимись дворами, і всі, хто його тільки бачив із герцогських слуг, бігли за ним і реготали на все горло. Скоро вслід Якобу ступав величезний почет. Конюхи покидали свої скребла, хлопчаки мчали наввипередки, щоб не відстати від нього, натирачі кинули вибивати килими. Усі товклися коло Якоба, і на дворі стояв такий шум і гомін, мов до міста підступили вороги. Всюди лунали крики: «Карлик, карлик! Ви бачили карлика?!»

Нарешті у двір вийшов палацовий доглядач — заспаний гладкий чоловік із величезним батогом у руці.

— Гей ви, собаки! Чого здійняли галас? — закричав він громовим голосом, немилосердно шмагаючи своїм батогом по плечах і спинах конюхів і слуг. — Хіба ви не знаєте, що герцог іще спить?

— Пане, — відповідали вартові, — погляньте, кого ми вам привели! Справжнього карлика! Такого ви ще, напевно, ніколи не зустрічали.

Побачивши Якоба, доглядач скривив страшну мармизу і якнайміцніше стис губи, щоб не засміятися, — власна поважність не дозволяла йому реготати перед конюхами. Він розганяв присутніх своїм батогом і, взявши Якоба за руку, ввів його в палац і запитав, що йому треба. Почувши, що Якоб хоче бачити начальника кухні, доглядач вигукнув:

— Неправда, синку! Це я тобі потрібен, палацовий доглядач. Ти-бо хочеш найнятися до герцога в карлики?

— Ні, пане, — відповів хлопець. — Я гарний кухар і вмію готувати всілякі рідкісні страви. Відведіть мене, будь ласка, до начальника кухні. Може, він погодиться випробувати мою майстерність.

— Твоя воля, малий, — відказав доглядач, — ти ще, видно, дурний хлопець. Якби ти був придворним карликом, то міг би нічого