Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Тепер же Таумі спитала, коли її гнів минув, що Маріонелла думає про дивний, дикий учинок Іветти Сімпсоні.

Маріонелла подивилася на господарку маєтку начеб із жалем. Співчутливо. Таумі готова була вибухнути, наштовхнувшись на цей погляд, але Маріонелла сказала:

— їй пороблено, моя пані.

— Пороблено? Як це? — не зрозуміла Таумі.

— Хтось наслав на неї цю біду, — сказала Маріонелла. — І боюся, що ця біда — то сім’я, яке вже намагаються посіяти у вашу душу.

— А ти можеш сказати ясніше? — вже роздратовано, водночас з тривогою промовила Таумі.

— Якби ж я знала, моя пані, — смиренно-співчутливо сказала Маріонелла. — Якби я знала, то допомогла б. Але мені здається, що в душі міс Іветти зріє ніж. А ніж, який виростає із зерен смирення і покори, особливо небезпечний. Доки я тут, я вас берегтиму.

— То, може, простіше прогнати цю сучку?

— Ні, — відповіла Маріонелла, трохи поміркувавши. — Вона тоді не житиме. Не беріть цього гріха собі на душу. Нехай вона робить, що хоче. Вона справді прагне вам служити. Хоча то не її бажання, а духа, котрий у неї вселився. Котрого хтось вселив. Він у ній ридає і сміється. А що переможе, я теж не знаю.

Цієї миті Таумі згадала чоловіка у дзеркалі.

«Злий дух Іветти?» — всміхнулася вона.

Усмішка була гіркою. Завтра всі газети напишуть про супердивну прес-конференцію Іветти. Телеканали вже, напевне, передають повідомлення у новинах. Нехай, це теж реклама. До чого тут ніж, що росте із зерен смирення і покори?

VII.Іван

Того ранку батько Микола ще встав і, як поснідали (мати таки його до столу покликали), сказав, що може навіть помогти по хазяйству. І забухикав після цих слів. Мама Панаска — куди тобі, яке хазяйство? Іван заступився: хай поможе. Он хоча б удвох загорожу коло хліва поладять. Чи й двері до льоху. Чув Іван, як казали якось — може, в Руського, чи другому барі, чи й тітка Поліна — робота лічить.

Не вилікувала — ні робота, ні ті вколи, що батько з собою привіз і, коли вельми стогнати починав, сам собі колов у бік чи руку. Після уколів йому легшало, трохи веселішав. Очі начеб прозорішали. Усміхатися силувався. Іван у такі хвилини розказував батькові — то про свої походеньки до барів, то те, як хати і людей рахував (чогось не соромився, гадав — зрозуміє тато), як свататися ходили.

Після розповіді про сватання батько заплакав. А коли Іван втішати став — чого, тату? — мовив тихо, витираючи сльози:

— Яка ж я справді був сволота.

Іван затерп од тих слів, а потім несподівано усміхнувся. Мовби якийсь камінь з душі звалився. Чого б то? Батька простив давно. Хто він такий, Іван з Кукурічок, щоби батька не прощати?

— А я, тату, гамериканської мови гейби вчуся, — сказав, усе ще посміхаючись.

— Ну й добре, — сказав батько.

— Зінаїда Антонівна вельми добра до мене вчителька і зовсім не б’ється, — сказав Іван.

— Ой, синку, — батько погладив Іванову руку.

Іван вагався: розказати батькові про свою найбільшу таємницю, потрет темношкірої красуні-пантери на горищі, чи ні? Сміятиметься тато? А мо’, і зрозуміє таємну Іванову любов? Вирішив — потім розкаже.

Потім не було.

Того вечора батько сказав, що хотів би випити червоного вина. Сухого червоного вина, яке він любив колись у юності. Хоча б «Каберне», але може бути й інше.

— Тобі ж не можна, — мама Панаска.

— Уже можна.

Якось по-особливому сказав. Просто й страшно.

«Зимно чогось серед літа», — подумав Іван.

— Пам’ятаєш, як я тобі приніс пляшку грузинського? — спитав тато у мами Панаски. — А ти казала, що кисляк кисляком, на оцет перестояний схоже?

— Чом би не помнити…

Іванові здалося — на лиці у мами тоже сльоза зблиснула. Може, того й одвернулася до печі. Мо’, подумала, що вогник у печі злиже ту сльозинку? Альбо висушить.

— То я збігаю за вином? — спитав Іван.

І вже ноги у черевики — бух. І ногами тупу-тупу. Хоч і на місці.

— Та ж пів-одинадцятої, магазин зачинений, — сказала мама. — Завтра купиш. Ну?

— Та я в бар.

— Там же дорожче, кажуть. Та й бари вже зачинені.

— У Руського найдовше сидєть.

Таки пішов Іван. А мама таки грошей дала.

Не хотілось іти Іванові до Руського, а таки мусив дибуляти. Нутром чув — тре. Бо надто вже вдень батько важко дихав. За груди хапався, навіть кашляти не міг. Мо’, хоч вино поможе.

Не йшов Іван, а біг. Бо ж одинадцята година скоро — закриє чого доброго й Руський свою забігайлівку. Хоч літо, а на дворі темно. Того й перечепився об якусь гілляку серед вулиці. Встав, тернув рукою щоку. Цівка біжить. Нехай. Тернув долонею, а тоді облизав. Солоно. Чого ж кров солона, а не солодка?

— О, Іван, — зустрів Руський, у якого ще світилося і сиділо за столом двоє сільських п’яничок — той же Петро і Тимко Рудатий. — Где ето тебя так? Піво будеш?

— Мені вина, — сказав Іван. — Цілу блєшку. Додому. На гроші.

Тут Тимко заварнякав: Іване, ліпше пивка випий чи винця з нами. Чи вино своєму батькові на поминки береш?

Того вечора Іван уперше в житті вдарив людину. Хай таку, як той непутящий Тимко. Рукою по голові. Невміло так тицьнув.

— Ти що, охренів? — Тимко зірвався. — Та я тебе, бля, придурка, зараз на порошок зітру і на капусту розквашу.

Як не дивно, за Івана заступився Петро і той же Руський. Руський, як щеня, підняв Тимка за комір.

— У меня, блін, ша, — сказав. — Да і на улице не советую. У человека отец уміраєт. Может, віна перед смертью захотел. А у меня, блін, і такого, как у него, не било.

— Тебе що, мама в капусті найшла?

Тимко вищирився, а потім ще й зубами, як пес, клацнув.

— Сука, — сказав Руський. — Размазать би тебя по етой стєнке, да жалко. Ладно, живі да приході мозгі свої послєдніє пропівать. Ета месть получше твоей розбітой харі.

Такий був Руський, такий був Тимко, а такий Іван, що побожно приймав з рук Руського пляшку вина і обдивлявся з усіх боків.

— Воно направду червоне й сухе? — спитав.

— Нє, бурячкове й мокре, — вставив свої п’ять копійок Петро.

Але коли вже Іван дістав грошей, щоби розрахуватися, він раптом скинувся, бо щось згадав —