Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

«Та що ж це діється на цьому світі?» — подумала Таумі.

— Ходімте, я ліпше викупаю вас, моя пані, — сказала Маріонелла просто, чітко і ясно.

Таумі зиркнула на служку (тоді ще тільки служку) люто й здивовано водночас. Люто й здивовано. Її лють готова була перерости у справжній рик пантери. Чи тигриці. Але білки очей Маріонелли випромінювали дивне світло. Вона зовсім не кепкувала й не ображала її, ця гора чорної плоті. Вони теж дивувалися, ці очі. Більше того — вони мовби хотіли пригорнути — не могутню супермодель, свавільну королеву подіумів, власницю маєтків, замків, цілої колони дорогих автомашин і кількох яхт, а маленьку, трохи розгублену дівчинку, якою враз себе відчула Таумі. На якусь мить Маріонелла здалася схожою на її рідну покійну матусю. Матір, що жила невміло, неправедним, грішним, шалопайським, розхристаним життям і померла за загадкових обставин. Але матір, до котрої колись, крім постійного опору й неслухняності, Таумі час від часу відчувала дивну ніжність.

«Я викупаю тебе сьогодні, Таумі», — рідко, але час від часу казала мама.

— Добре, — сказала Таумі зараз. — Добре. Ти мене викупаєш, а вже після того я тебе звільню. Сподіваюся, ти не втопиш мене у ванні?

— Хіба таку перлину можна втопити? — явна насмішка звучала в голосі служки, але Таумі пропустила її повз вуха.

На диво слухняно (для неї самої), вона побрела за служницею. Одна з чотирьох ванних кімнат у цьому палаці була білою-білою — білі осяйні кахлі на стінах, білосніжна підлога і така стеля, в центрі великої кімнати прикрашена віялом чотирьох дзеркал з білосніжно-ажурною обрамою. Поруч із самою ванною, оздобленою слоновою кісткою з срібним орнаментом, на білих поличках стояли коробочки, тюбики, пакетики з різноманітними кремами і шампунями виключного білого кольору — то була одна із примх Таумі. Ванні кімнати мали різні кольори: крім білого — рожевий, салатовий, золотий — і все в них було однакового кольору. Так запрагла Таумі, а коли вона щось прагла, то так і робилося, варто було сказати слово і хоч раз тупнути стрункою шоколадною ніжкою і кивнути пальчиком із довгим загостреним нігтиком. Так звеліла Таумі, пані Володарка! Сьогодні ж її, мов слухняну школярку, привела до білої ванної масивна Маріонелла, не менш свавільна за свою господиню.

Маріонелла відкрила крани і, коли вода потекла, пробурмотіла, що просить свою ясну пані почекати. Лишившись самою, Таумі подивилась в дзеркало на стіні навпроти себе і лишилася задоволеною. Вона таки була досконалою красунею! Але раптом вона здригнулася, бо побачила у дзеркалі, що в дверях стоїть якийсь незнайомець. Чоловік був старим і зігнутим, та раптом випростався і став начеб на очах молодіти й випрямлятися. Таумі скрикнула й озирнулася. У дверях нікого не було. Вона кинулася до дверей. Нікого не виявилося і в передпокої, і в коридорі. Не чути жодних кроків. Таумі спинилася. Її серце шалено калатало. Раптом зловила себе на думці, що боїться вертатися до ванної. Але вертатися треба було, хоча б тому, що там за дверима стишено дзюркотіла вода. Таумі пересилила себе, свій страх.

У кімнаті нікого не було, ніхто, окрім неї, не відбивався і в дзеркалі, в яке вона зирнула з острогою. Галюцинація? Так, вона колись пробувала наркотики, але ж це вже в минулому.

Чоловік же в дзеркалі був явно зримий.

Таумі стало страшно, але, на щастя, вернулася Маріонелла. В руках вона тримала якісь торбинки.

— Ти нікого не зустрічала? — спитала Таумі.

— Кого, моя пані? Служки, охоронців?

— Ні, когось незнайомого.

— Когось незнайомого? До нас мав хтось прийти?

Збентеженість Маріонелли виглядала щирою.

«Привиділось, — подумала Таумі. — Я, напевне, сьогодні стомлена. Стомлена й роздратована. Мені справді потрібна ванна, потрібна купіль. Цікаво, що вигадала ця чорна гора?»

— Роздягайтеся, моя пані, — сказала Маріонелла.

Таумі давно позбулася зайвої сором’язливості. Зайвої, наче сукня чи дорогий костюм на пляжі. Надто тут, у ванній, у присутності всього лиш служниці, яка збиралася її купати, чого її соромитися?

Гола-голісінька, справді наче шоколадна, постала вона перед дзеркалом. Маріонелла тим часом теж скинула своє барвисте плаття і виявилася в закритому чорному, як і її тіло, купальнику. Вона теж була наче голою. Дві чорні (точніше, одна темно-коричнева) великі плями на фоні білосніжної кімнати й таких білих-білих речей у ній.

«Стара корова, таке придумала», — встигла подумати неприязно Таумі.

Та на фоні цієї білосніжності вона виглядала справді темною блискучою перлиною.

Живим діамантом, який сяяв.

Кімнату тим часом стали наповнювати неповторні, м’які, лагідні, але п’янливі (притому якось ненав’язливо) пахощі. Наче Таумі щойно вдихнула своїми маленькими, але розкішними, що вміли так роздуватися у гніві, ніздрями, дороге-дороге вино, настояне на незнаних квітах чи прянощах.

Маріонелла налила у воду з однієї, другої, третьої пляшечки, добутої з торбини, рідини. Потім вкинула у воду якусь траву.

То була незабутня купіль. Таумі пливла і пливла посеред моря, річки, цілого океану. Вона була сама-самісінька, але невидимий хор співав їй осанну. А потім заспівала Маріонелла — стиха, але гортанно. Співала і натирала свою пані якоюсь білою, а потім рудуватою маззю чи кремом. Пісня була схожа на колискову, а товсті пальці служки зовсім не шорсткими, а начеб оксамитовими. Вона мила свою перлинку і співала. Співала і мила. Живіт, такі гарні й жадані багатьма груденята, граціозну шию і розкішну свавільну голову. Так не мила, не купала в дитинстві навіть мама. Таумі милася не раз сама, її мили служки й навіть слуги, коханці й коханки. Але купання від Маріонелли було особливим. Неповторним і райським. Таумі дозволила торкнутися оксамитовими руками навіть її лона. Більше того, свавільна Таумі, після купання поцілувала ті чарівні руки, що майже не здивувало Маріонеллу. Звісно, вона її не прогнала, ба, більше — заплатила цілих п’ять тисяч доларів. Маріонелла не стала відмовлятися і сказала, що пошле їх своїй нещасній сестрі, яка десь там бідує з п’яничкою чоловіком в Алабамі.

— То ти з Алабами? — сказала Таумі.

— Взагалі-то моя родина з Гаїті, — відповіла Маріонелла.

— З Гаїті? — стрепенулася Таумі. — Я… Я теж звідти.

— Всі ми з Гаїті, — якимось особливим тоном сказала Маріонелла. — І всі ми з Африки.

— Я десь читала, що звідти походить наша спільна пражінка — Єва, — сказала Таумі Ремпбелл.

Відтоді її новою звичкою стало викликати Маріонеллу. Взагалі-то Маріонелла не належала до тієї вибраної обслуги, яка супроводжувала Таумі в її поїздках. Адже не була ні прес-секретарем, ні охоронцем, ні масажисткою, лікарем, менеджером чи водієм. Але разів п’ять чи