Читати книгу - "Смерть малороса або ніч перед трійцею"

Отака історія! Така, бля, вічна молодість! Хочте вірте, хочте ні!

Але, якщо вже зайшла мова про півнів, то тут треба сказати, що найкращий півень у селі був у Ірки Дорошенчихи, у якої позаторік теля з двома головами народилось. Пам'ятаєте? Якраз на «гробки» то було, після Великодня, коли у Пашки автослюсаря, собаки малу покусали, так він їх усіх узяв та й постріляв. І такий же ж був красень той півень, що Жорою звався, — перший парубок на селі. Сам рудий, з білою грудкою, хвіст чорний із сизими переливами, гребінь червоний, масний, півока закриває, а як підніметься, то що зірка рубінова на кремлівській башті засяє! А забіяка такий, що тільки із хворостиною повз нього проходити і можна. Як бува, кинеться на людину зненацька, так ледь очі не виклює, так підлітати вмів! Зарізати б його, падлюку, за оту задиркуватість, бо скільки дітей вже налякав, але шкода. Курок топче, що той Казанова, і несуться ж після нього гарно. А співає як! Влітку перший раз рівно о третій, коли ще темінь на дворі така, хоч око вийми. Справедливо люди мудрі кажуть, що ніч найтемніша перед світанком. Другий раз рівно через годину. Ну і третій раз, як сонечко от-от з-за обрію вже встане. А за ним і інші півні голосити починають, тільки Жора все одно найкращий!

Як співали перші півні, Лесь не чув. Відкрив очі він лише тоді, коли відчув на своїх сідницях якийсь холодний і вологий дотик, а потім щось шерхате і тепле лизнуло його в сраку. Лизнуло раз, потім другий, а потім і зовсім запустило йому язика у проміжність. «Чупакабра!» — майнуло в голові і він застогнав.

«Пестощі» вмить припинилися і щось біле (так він бачив боковим зором) відстрибнуло вбік.

То був його тезка. Місцевий приблудний пес на прізвисько Білий, який прямував з «собачого весілля», бо у німецької вівчарки Найди, що жила за високим парканом на восьмому мікрорайоні почалася «течка», і він майже цілу добу провів у зграї місцевих приблуд, що збіглися на отой незрівнянний запах. Втомившись від нескінченних сварок і безглуздих залицянь, Білий вирішив зганяти додому трохи підживитися у тих «городських», які його зазвичай підгодовували. Дорогою, перед самим ранком, він знайшов у полі людину від якої струмував знайомий запах. Це, здається був отой дядько, що жив біля озера й інколи пригощав його залишками борщу, шкірочками від сиру, а інколи і печивом.

«Цікаво, — подумалося собаці, — а що він тут робить?»

Відповідь на це питання, цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.

«Невже це можна їсти?» — подумав собака і теж понюхав землю.

Земля пахла, м'ятою і любистком, а ще корінням пшениці, комахами, трохи мишами і звичайним пилом.

«Ні, її їсти однозначно не можна» — подумав Білий про землю, але ж тіло її їло, і це був факт!

Від розпачу і відчаю наш герой, учепившись в неї руками, гриз звичайну українську землю! Земля забивалася в рота, тріщала на зубах, засліплювала очі. А він стогнав, і гриз її, трясучись від страху смерті, відчаю і спізнілого покаяння, бо не хотів вмирати!

«01 666 КВ» — цей номерний знак, який він побачив прямо у себе над головою в яскравому світлі фар, це майже єдине, що він запам'ятав з усього того, жаху, який почав з ним коїтись тоді, коли три найлютіших «плисецьких» чорти у саму темну пору доби, коли ще й півні не співали, накинулися на нього і катували так люто, що пекло, здається, настало для Лесика на землі! А як загорлав у Плисецькому вогняний птах Жора, віщуючи новий день, то, певне злякавшись, втекли кинувши його помирати серед безмежних українських полів, на простій битій дорозі.

Останнім зусиллям волі витягши з сідниць встромлений туди «чортів букет», Лесь перевернувся на спину і лежав просто неба дивлячись в його неосяжну, всипану зорями глибочінь і благав єдиного, хто міг його почути і допомогти, благав самого Господа про спасіння.

«Господи, — линула до небес, мішаючись із слізьми, землею і свіжою кровію його покаянна молитва. — Прости усі страшні гріхи мої. Збережи мені життя моє і я буду вічним твоїм боржником Господи! Благаю, не залиш без надії, ницого раба твого. Пробач мені зраду мою, Господи, що спокусився на земну славу, я поставив гординю серця свого вище за твої небесні заповіді. Зрікаюся і проклинаю князя світу цього Сатану і плачучи припадаю до стоп твоїх, Господи! Почуй мольбу немічного раба твого! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!»

І зглянувся Господь на грішника! І сталося диво! Після співів перших півнів, розсіялася тьма смертна, і у ній виблиснули фари патрульної машини ДАІ, у якій в образах старшого лейтенанта Жмаченка та прапорщика Квача, сиділи два янголи.

Побачивши прямо посеред полів припарковану біля узбіччя червону БМВ, «янголи» зупинилися біля неї.

«Ні хуя собі, а хто її отак вночі кинув посеред поля?» — збивши на потилицю фуражку чисто гіпотетично запитав «янгол» голосом Жмаченка.

«Та хуй його знає, таваріщ старший лєйтєнант, зараз по базі перевіримо — відповів більш досвідчений «янгол», отой, що був Квач, обходячи машину кругом і світячи ліхтариком у вікна. — Ох ні хуя ж собі, та тут же ж крові повно!»

«Де?» — аж підскочив на місті «старшой».

«Та оно і в салоні на задньому сидінні, а оце ні хуя собі! Уся ганчірка в крові! — надибав Квач променем скривавлений рушник, що лежав трохи осторонь дороги».

«Піздєц, Вітька, викликай «Беркут» та «швидку»! Ну ми, блядь, вляпалися! Ні хуя собі, у нас в районі таке…» — з тими словами один з «янголів» чкурнув до патрульної машини і зв'язавшись по рації з головним