Читати книгу - "Зло не має влади"

Він раптом сповз із дивана й став перед нами на коліна:

— Я вас прошу, добродії маги… Я вже багато років живу тихо, мирно, я виправився, присягаюсь! Мені нестерпне нагадування… про моє минуле… Я ні в чому не винен, я просто дитячий письменник!

Неприємно, ніяково було на нього дивитися.

— Та перестаньте! — сказала я несподівано тонким голосом. — Ніхто не збирається вас…

Я затнулася. Максиміліан кинув на мене довгий, лінивий погляд. Мені раптом стало тужно.

Чого я очікувала? Що ця людина пояснить усі таємниці й на пальцях розтлумачить, де шукати Оберона?

— Виходить, ця книга належала вам, — сказав Максиміліан тоном слідчого. Хоч яким був огидним вигнаний із Королівства алхімік, некромантова пиха в такій ситуації здавалося мені дурнуватою спробою самоствердження. Тим більше, що надувний чоловічок, як і раніше, стояв на колінах.

— Належала, — покірно погодився письменник.

— І перетворювалася за вашим бажанням?

— За власним бажанням! Вона мала власну волю… Доволі лиху. Коли я передав її Оберону, вона не пробачила… Не побажала служити Королю… і в спробі звільнення сама себе вбила. Те, що ви тримаєте в руках, — він спробував посміхнутися, — це пам’ятка… на кшталт мумії книги.

— Та встаньте! — не витримала я. — Сором дивитися.

Письменник покірно забрався назад на диван. Якийсь час ми з Максиміліаном у тиші слухали його сопіння, схлипування й зітхання.

— А де король? — нарешті боязко запитав колишній алхімік. — Із ваших запитань я можу зрозуміти… що ви його чомусь шукаєте?

Я глянула на Максиміліана. Некромант мовчав. Навколо висихав паркет, залитий водою з розбитої вази, на вікні вітер торкав брудну тюлеву фіранку, велика муха монотонно постукувала в скло.

— Оберона в Королівстві нема, — сказала я. — Більше того — ніколи не було. Його всі забули.

Письменник невпевнено посміхнувся:

— Це жарт?

— Ні.

Його посмішка застигла. Він знову заходився терти обличчя, начебто бажаючи зняти його, як маску:

— Так не буває, добродії. Я не хочу припускати, що ви свідомо мене дурите…

З кожною хвилиною він здавався дедалі жалюгіднішим. У нього навіть губи тремтіли.

— Ми були на вивороті світу, — похмуро повідомив Максиміліан. — Головна нитка, від якої тягнуться всі вузли, пов’язана з цією книгою.

Він витрусив на долоню зо двоє нових зерняток. Письменник помотав головою:

— Я вже розповів вам усе, що міг… Запитаєте, що я знаю про зникнення його величності — я відповім: «Нічого». Я був колись непоганим ученим, складав зілля… Але я не маг і не провидець.

— А порадити могли б? — запитала я несподівано для себе. Максиміліан поморщився.

— Порадити? — він глянув на мене з дивним блиском у очах. — Порадити… Що саме, магу дороги?

— Як знайти Оберона? Де його шукати? Як дізнатися, що з ним трапилось?

— Порадити, — повторив він утретє, начебто в цьому слові звучала нечутна для нас музика. — Що ж, давайте міркувати. Оберон — найбільший король із усіх, що будь-коли жили в населених світах… Хто міг здолати його? Серед магів йому рівних нема…

— Як щодо Туманної Бабери? — невпевнено припустила я. — Тобто Королеви Туману?

— А, — письменник потер м’які долоні, — це демонічна істота, що живе між світів і прагне все суще звести до туману над прірвою… Вона має владу, поки Королівство в дорозі, чи ж тобі не знати цього, магу дороги. Але вона хила проти короля в його Королівстві… Принаймні так вважалося дотепер.

Муха нарешті відшукала кватирку й вилетіла назовні. Й дарма — надворі, здається, нависла гроза.

— Дозвольте глянути? — пробурмотів господар.

З улесливою посмішкою він узяв книгу в Максиміліана, котрий віддав її не без вагань, і почав переглядати сторінку за сторінкою, не пропускаючи нічого.

— Виходить, ви вийшли на виворіт, — здавалося, тепер надувний чоловічок почувався впевненіше. — Це не кожному магові до снаги… Виворіт — небезпечне місце, ой, небезпечне… Але правильно, правильно. Те, про що забули, не існує. Тільки на вивороті знайдуться сліди… Якщо їх ще не встигли замести.

Від цих його слів у мене мороз пробіг поза шкірою. А він перегортав собі й далі, примовляючи:

— Он як тебе перекособочило… Тут віршики для дітей, тут сторінки злиплися… Бувало, оберталася вона «Історією магічної зброї», ото вже було чтиво, так чтиво… А це що?

Одна зі сторінок раптом вилетіла, здійнялася, наче підхоплена сильним вітром, і тільки за мить по тому я зрозуміла, що це не сторінка, а вкладений аркуш. Він ще не встиг долетіти до підлоги, як ми з Максиміліаном схопили його з двох боків — і ледь не порвали.

— Обережно! Що ти робиш!

Аркуш був майже прозорий, дуже тонкий і крихкий, немов крижинка. Можливо, на ньому колись було написано кілька слів нагорі сторінки, але згодом бліде чорнило вицвіло майже до невидимості. Сам аркуш був чистим, якщо не зважати на кілька давніх ляпок.

— Це закладка, — перший зміркував Максиміліан. — Яка сторінка була закладена?

Письменник простяг йому розгорнуту книгу. Одна сторінка була жовта, з дуже чітким стародавнім шрифтом — рецепт соління грибів. На іншій сторінці, білій, із обшарпаними краями, була гравюра: дуже довгий тонкий меч із отвором, схожим на вушко голки, на самім кінчику клинка. Мама колись ходила на курси крою та шиття — отож, цей меч дуже мені нагадав голку на швейній машинці.

— Ім’я цього меча — Зшивач, — сказав письменник, розгладжуючи сторінку. — Він має властивість з’єднувати розірвані зв’язки, допомагає в пошуку зниклого та захованого, лікує від втрати пам’яті, в деяких народностей слугує для освячення шлюбу, зшиваючи нареченого з нареченою шлюбними зв’язками…

Ми з Максиміліаном заговорили одночасно.

— Допомагає в пошуку зниклого! — вигукнула я.

— Де зараз цей меч? — уривчасто запитав Максиміліан.

За вікном ударив грім. Із тріском зачинилася кватирка й прихопила дерев’яними щелепами край тюлевої фіранки.

Письменник облизав губи й заговорив глухуватим, урочистим, рівним голосом, начебто цитуючи, повторюючи завчене напам’ять:

— «Зшивач — меч, який підшиває виворіт, єднає його з реальністю там, де продерлася основа. Дається в руки магові, що ніколи не чинив зради, не замішаного в некромантії, раз у житті, за нагальної потреби. Попроси великого воїна, який давно полишив світ живих, аби довірив тобі Зшивач, — і якщо твої помисли гідні, магу, ти отримаєш бажане».

Новий порив вітру вщент розтрощив кватирку. Задзвеніло скло.

Розділ восьмий

Некромант за роботою

У Королівстві теж псувалася погода. На обрії позначилася хмара, поки що невеличка, але дуже неприємна з вигляду. Сонце повільно тонуло в поволоці. Поривами налітав вітер, і порожнім Обероновим кабінетом гуляли протяги.

Ми сиділи на підвіконні. Часті переходи зі світу у світ діяли на мене не надто добре — голова паморочилася, наче я півтори години провела