Читати книгу - "Сліди залишаються"

Вся група неабияк стривожилась. А що, коли вночі Тороманови кудись втекли? Розмови поволі припинилися, хлопці замовкли і лише поглядали якось немов винувато один на одного. Коли зовсім посутеніло і всі вікна в будинках засвітилися, вікна Тороманових із спущеними завісками залишались темними.

— Ясно, що їх немає вдома! — сказав з прикрістю Коста. — Уночі втекли!

— Невідомо ще! — промовив стримано Пешо, але очі його здавались не менш стривоженими, ніж у інших.

— Очевидно, вони пішли на екскурсію! — обізвалась тоненьким голоском Юлія і подивилася з співчутливою ніжністю на Пешо. — Більше нічого не може бути.

Цю можливість обміркували, але ніхто в неї серйозно не повірив.

— Дурниці! — махнув рукою Коста. — Хто ходить на екскурсію серед ночі?

— Звичайно, ходять! — затялася Юлія, але не тому, що сама в це вірила, а тому, що їй дуже хотілося якось заспокоїти Пешо. — Дехто ходить навіть аж до півночі…

— Вірно, буває, що ходять, — трохи сердито обізвався Чарлі, — тільки не такі старі баби, як ТорОманова…

— Базікаєте казна-що! — презирливо пробурчав Пешо. — Наче ви самі не хлопці, а старі баби.

О десятій годині хлопці почали вже обмірковувати питання, як краще встановити зв’язок з міліцією. Посипалась купа пропозицій, навіть знайшли якогось дядька, що працював у Міністерстві внутрішніх справ. Тільки Пешо і Веселий мовчали, з надією поглядаючи на вулицю — їм усе не вірилося, що так добре розпочата справа загине.

Нарешті об одинадцятій годині настала розв’язка. В нижньому кінці вулиці з’явилася автомашина: коли вона проїхала мимо скверика, хлопці побачили, що машина дуже запорошена і навіть забризкана болотом, хоч дні стояли сонячні і давно не було дощу. У Веселина першого майнула думка, що в машині можуть бути Тороманови, і він кинув швидкий погляд у віконце. У напівтемряві перед його очима на мить з’явилась жіноча голова, зав’язана шовковою хусткою, блиснув вогник цигарки.

— Тороманови! — вигукнув він радісно, хоч і не зовсім був упевнений, що добре роздивився. Всі схопилися на ноги і ледве не кинулися юрбою на вулицю.

— Стій! — суворо і владно гукнув Пешо. — Тільки двоє!

Коли він і Чарлі вийшли із скверика, машина вже зупинилася перед будинком, в якому жили Тороманови.

— Розумієшся на машинах? — тихо прошепотів Пешо.

— Розуміюсь!…

— Запам’ятай її марку і номер! Я спостерігатиму за людьми.

Поки хлопці підходили, з машини повільно вийшло подружжя Тороманових, також запорошені, з втомленими від подорожі обличчями. Вийшов і шофер — людина близько сорока років, з довгастим похмурим обличчям і чорними підстриженими вусами. Вся його висока, досить струнка постать, і штани з добротної матерії, і добре пошита клітчаста спортивна сорочка не нагадували звичайного шофера легкових машин. Високий чоловік підійшов до багажника, дістав великий зелений ранець і мовчки подав його Тороманову. Дружина його вже пішла. Тороманов мовчки кивнув на знак подяки і, не кажучи ні слова, подався до входу в будинок.

Хлопці повільно відійшли. Серця їхні сильно колотилися від цікавості і збудження. В наступну хвилину вони побачили на темному асфальті вулиці яскраві плями від фар і почули напружений гуркіт мотора — машина набирала швидкість. Вона догнала хлопців і проминула їх, далі на досить швидкому ходу звернула у перший завулок.

— Усе бачив? — спитав Пешо.

— Усе…

— Марка машини?

— Усе добре запам’ятав — «Шевроле» на п’ять місць!

— Ти упевнений?

— Ну, звичайно, упевнений! — ображено подивився на нього Чарлі. — «Шевроле», що добре зберігся, пофарбований в чорний колір, правий задній барабан збитий і потім відремонтований, на віконцях завіски, спереду на склі автоматична чистка і козирок з кольорового скла… Досить цього?

— А номер? — згадав раптом Пешо.

— Все гаразд, машина має софійський номер 1150!

Після пережитих тривог у хлопців відлягло від серця, і вони розійшлися по домівках.

На другий день перший пост зайняв своє місце о шостій годині ранку, а о восьмій в скверику зібралися майже всі — серед них і Юлія, яка непомітно вислизнула з дому. Але ранок нічого особливого не приніс. Тороманова купила молоко в молочній і повернулася додому, а Тороманов сходив лише до кіоску за газетами і цигарками.

Цього дня крамничка Тороманових, очевидно, була зачинена — хазяї, певно, дуже стомилися під час своєї недільної прогулянки.

О четвертій годині дня Тороманов вийшов з дому зі своєю великою базарною сумкою під пахвою. Слідом за ним пішов Коста, а Бебо і Юлія одразу ж послали очікувати перед будинком зубного лікаря. Решта групи розсипалась по вулиці, щоб здалеку слідкувати за своїм супротивником. Ніколи досі Тороманов не йшов у супроводі такого великого конвою — цього разу було вжито всіх заходів, щоб він не вислизнув з рук. Після подій, які сталися протягом останніх днів, хлопці відчували, що наблизились рішучі хвилини.

Проте Тороманов навіть не підозрював, що перебуває в такому щільному оточенні. Він ішов спокійно, на поворотах кидав швидкий погляд назад, але жодного разу не звернув уваги на хлопчаків, які йшли вулицею, не дивлячись на нього. Підійшовши до першого великого продовольчого магазина, він зайшов всередину, оглянув, не поспішаючи, вітрини і почав купувати. Перше замовлення його було — півкруга доброго балканського сиру, потім кілька банок варення. Коста, що наче байдуже оглядав вітрини, відчув, як серце його прискорено забилося.

Покупки продовжувались.

У кабінеті

Бебо й Юлія підійшли до будинку зубного лікаря, засапавшись від швидкої ходьби. За попереднім планом вони мали почекати Тороманова на той випадок, коли він якимось чином вислизне від переслідування інших. Бебо при цьому повинен був відразу піднятися до зубного лікаря і, сидячи в нього як звичайний пацієнт, дізнатись, що там робиться. Ця думка аж ніяк не приваблювала його, і він навіть відчував уже свій занімілий з’їдений зуб. Не дуже приємно буде, коли незнайомий лікар міцно притисне його на стільці і суне в дупло зуба противний свердлик.

В цю ранню післяобідню годину вулиця була безлюдна. Здалеку линув звичайний гомін великих столичних проспектів — дзенькіт трамваїв, гудки автомашин, тонкий свисток регулювальників. Звідкісь вилізла відгодована кішка і ліниво попростувала до протилежного тротуару. Юлії, зачарованій її м’якою ходою і великими жовтими очима, хотілося погукати їй «киць-киць-киць!», але раптом, згадавши про своє серйозне і важливе доручення, вона соромливо затулила рота.

Минуло чверть години, і нічого особливого не сталося. Час від часу якийсь випадковий прохожий перетинав вулицю, велосипедист подзвонював дзвоником, і знов наставала тиша. Вікна