Читати книгу - "Світогляд українського народу"

з пенька стало тільки тіло чоловіка, бо ми знаходимо слід давньої віри, що людська душа огонь. Звісна на Україні казка, як чоловік взяв собі за куму смерть. Раз прийшов чоловік до своєї куми в гості, десь під землю, аж у куми повнісінька хата свічок. Декотрі свічки тільки що почали горіти, а декотрі вже догорали. «Що то за свічки?» — питає чоловік <131> у куми; а вона каже: «Кожен чоловік, який тільки є на світі, має тут свою свічку; як він тільки родиться, свічка запалюється, як свічка гасне, він умирає». «А де ж моя свічка?» — питає чоловік. Смерть показала йому на маленький недогарок. Чоловік почав просити, щоб вона прибільшила йому свічку. «Чи пам'ятаєш, що ти мене взяв за куму за те, що я живу по правді?» — сказала йому смерть, і недогарок погас, а чоловік зараз умер[124]. Що людське тіло стало з дерева, на те натякає одна казка про Йвана Телесика (певно од слова тесля). Дід та баба, не маючи дітей, зробили собі колиску і положили в неї деревинку. Баба все колихала колисочку та співала пісні, а другого дня з тієї деревини став син Телесик чи Тельпужок.[125]

У міфології персидській, скандінавській, грецькій і римській ми знаходимо, що люди стали з дерева та огню. Греки вірили, що третє людське плем'я Зевс сотворив з ясенка, а Римляни думали, що люди стали з твердого дуба та з пеньків. У Ведах говориться, що перший чоловік Яма родився од блискавки, а грецький Прометей украв небесний огонь і впустив його в тіло першого чоловіка. На думку про сотворіння людського тіла з дерева, а людської душі з огню навело людей небесне з'явище грому і блискавки в літніх хмарах, звідкіль розвивається початок життя в природі, де в небесному мировому дереві життя, в хмарах запалюється свічка мирового життя і божественна іскра — блискавка. Не дурно ж і колядчаний Громовик створює світ, викресавши його копитами свого дивного коня з <132> скелі. І тут ми бачимо ту саму ідею про початок мирового життя, як і про початок людського життя: блискавка б'є в хмару і викрешує з неї іскру світового життя.

І. Левіцький. <133>

«Всеобіймаюче око України»

Післямова О. Мишанича

Українська міфологія — одна з ланок загальнослов'янської і світової міфології. Корінням своїм вона сягає у сиву давнину, в далекі доісторичні і дохристиянські часи. Ще до прийняття християнства східні слов'янські племена витворили свою багату міфологію, що базувалася на народних віруваннях, які носили анімістично-магічний характер. Давні українці мали свій язичницький Олімп, обожествляли і одухотворяли природу, вірили в її чарівну силу. Крім головних божеств Давньої Русі — Сварога, Хорса, Дажбога, Перуна, Белеса, Стрибога, Мокоша, Ярила, Купайла та ін., вони персоніфікували майже всі сили і явища природи — сонце, місяць, зірки, грім і блискавку, мороз, вітер, вогонь, воду, створили поетичні образи долі, різних духів — лісовиків, водяників, домовиків, чортів, упирів та інших злих сил.

Після прийняття християнства церква почала боротьбу з давніми віруваннями, забороняючи їх і пристосовуючи до язичницьких традицій свої, християнські вірування, обряди і звичаї. Боротьба ця тривала цілі століття, проте старі традиції <134> практично викорінити ніколи не вдавалося. Так на Русі запанувало двоєвір'я, співіснування двох релігійних світоглядів народу — язичницького і християнського. Давні поганські божества одержують своїх християнських двійників, християнські свята пристосовуються до поганських. Давня українська язичницька міфологія у своєму християнізованому вигляді — один із яскравих феноменів українського національного і культурного буття.

Сучасна духовна культура українського народу може бути повною і зрозумілою тільки після з'ясування тих першопочатків, шо сформувалися і утвердилися в християнський період, а після прийняття християнства дали нову якість, яка ось уже століттями є душею народної культури, не дає їй загинути навіть у найжорстокіших катаклізмах нових часів.

Наукове дослідження української міфології як сектора міфології загальнослов'янської розпочалося з середини XIX століття. Цій темі приділяли увагу М. Костомаров, М. Максимович, О. Потебня, М. Сумцов, торкалися її і російські дослідники — Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв, О. Веселовський. У 70-х pp. XIX століття до неї звернувся Іван Нечуй-Левицький (1838–1918).

Про Нечуя-Левицького з шкільної лави пам'ятаємо як про видатного письменника, автора «Миколи Джері», «Кайдашевої сім'ї» та інших популярних прозових творів. Та майже нічого не знаємо про нього як про письменника історичної теми, <135> автора романів «Єремія Вишневенький» та «Іван Виговський». І вже зовсім невідомий він як історик і етнограф, літературознавець і мовознавець.

Письменник багато зробив для популяризації історичних знань серед народу, залишив цілу низку наукових розвідок, які сьогодні, в добу відродження національної свідомості і посиленого інтересу до свого історичного минулого, повертаються до нас як цікава лектура, що у популярній формі відтворює історичну правду про життя і боротьбу нашого народу в давноминулі часи за своє виживання й утвердження.

З історичних праць Нечуя-Левицького слід згадати такі: «Унія і Петро Могила, київський митрополит» (Київ, 1875), «Перші київські князі Олег, Ігор, Святослав і святий Володимир і його потомки» (Київ, 1876), «Татари і Литва на Україні» (Київ, 1876), «Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина» (Львів, 1878), «Українські гетьмани Іван Виговський та Юрій Хмельницький» (Львів, 1879), «Руїна на Україні. Українські гетьмани Дорошенко, Многогрішний та Самойлович». У 1878 і 1884 pp. у львівській «Правді» друкувалася його відома стаття «Сьогочасне літературне прямування», що викликала полемічну відповідь молодого Івана Франка, хоч це не завадило йому пізніше назвати Нечуя-Левицького «артистом зору», «всеобіймаючим оком України».

Проте над усіма цими працями тривалий час тяжіла сувора й несправедлива оцінка — у кращому <136> разі як такими, що позначені буржуазно-націоналістичною обмеженістю автора, їх замовчували, вони не видавалися.

У річищі історичних і філологічних зацікавлень письменника з'явилася і його етнографічно-фольклористична розвідка «Світогляд українського народу», що протягом 1876 року друкувалася у львівському журналі «Правда» (№№ 1–9, 13–17, 20, 22, 23) і цього ж року вийшла окремим відбитком як «передрук з «Правди»: Світогляд українського народа. Ескіз української міфології. Написав Іван Левіцький. У Львові, 1876, 80 с.

Праці Нечуя-Левицького не поталанило: вона залишилася непоміченою, більше не передруковувалася, навіть не потрапила до бібліографічного покажчика творів письменника, вміщеного у третьому томі біо-бібліографічного словника «Українські письменники» (Київ, 1963). Над нею навис привид українського буржуазного націоналізму, бо ж автор виводив українську міфологію ще з дохристиянських часів, розглядав українську культуру в її історичному розвитку серед інших слов'янських і неслов'янських культур від її найдавніших витоків як питомо національну. Нечуєві-Левицькому безпідставно закидали неоригінальність його праці,