Читати книгу - "Аптекарка"

Після останнього танго я сіла до своєї директорки. Вона кинула мені погляд, сповнений прохання про допомогу. Добрий доктор Шнайдер був п’яненьким. Хоча його дещо старша дружина сиділа всього за кілька місць від нього, він засипав мою керівницю двозначними компліментами. Взагалі-то вона вміла виходити з таких ситуацій. Але я все одно вважала за потрібне їй підіграти:

— Мої батьки хотіли б з вами познайомитися, — сказала я, і вона з готовністю піднялася з місця, щоб потім сісти деінде.

Доктор Шнайдер прискіпливо дивився на мене.

— А Левін уполював собі гарну здобич, — сказав він.

Він розповідав, тяжко дихаючи, про свою дружбу зі старим Ґрабером і про те, як вірно він допомагав усій його родині протягом десятиліть.

— Я дуже радітиму, коли ви приїдете до Фірнгайма і я зможу опікуватися уже четвертим поколінням Ґраберів.

«Ні, — подумала я, — якщо я народжу дитину, то ніколи не принесу її в кабінет цього старого реп’яха!» Але, звісно ж, я продовжувала бути люб’язною.

— То був твердий чоловік, мій друг Герман, — продовжував говорити лікар. — Легко витримував удари. Інакше він так би й залишився ніким, адже починав простим хлопцем. Не те, що його син. Але Левін тепер чітко знає, чого хоче. Ну, він мертвий, Герман. При цьому він іще міг би насолоджуватися літніми роками. Такої смерті йому не побажав би навіть найлютіший ворог.

Мені на мить зупинилося серце. Левін же казав, що все пройшло блискавично й «прекрасно».

— Про що ви? — запитала я майже пошепки. — Я думала, що він помер за сніданком, не відчувши болю.

— Мене не було поруч, коли це сталося. Але з його перекошеного обличчя, покручених рук одразу можна було побачити, що він умирав у муках. Очевидно, він намагався викликати когось на допомогу — телефон лежав на підлозі, скатертина стягнена зі столу. Не кожна смерть від зупинки серця швидка й мирна.

Ці слова вразили мене, немов грім. До цього часу я применшувала свою роль у смерті Германа Ґрабера і тішила себе тим, що він усе одно скоро помре.

Лікар побачив, що мені недобре, але списав усе на хвилювання нареченої.

— Вийдіть на хвилинку подихати свіжим повітрям, — порадив він.

Відтоді, як я поселилася поблизу Шветцингенського палацу, я полюбила його парк так, ніби він був моєю власністю. Я часто сиділа в амфітеатрі й читала, прилягала біля штучних руїн і їла, медитувала в мечеті або ж сідала на одну з лавочок на березі озера й годувала качок. У день мого весілля я планувала насолоджуватися цим садом рука об руку з Левіном, натомість стояла тут одна-однісінька перед кам’яним сфінксом, який лукаво всміхався до мене, як і всі сфінкси, і мовчав. Але не він повернув мені контроль над собою, це зробили прадавні дерева, птахи, можливо навіть ті дурнуваті золоті рибки у воді. Через десять хвилин я повністю себе опанувала. Мене тепер звали Гелла Морман-Ґрабер, тож мусила брати до уваги те, що до мене звертатимуться пані Ґрабер і щоразу нагадуватимуть про старого Германа. Отже, треба було до цього звикати.

Я планувала повернутися до гурту тихо та непомітно, загубитися серед радісної юрби й танцювати. Я уникала великих, рівнесеньких алей, прокрадаючись натомість за деревами та кущами у формі куль у напрямку святкової зали. Парк зовсім не був порожнім: окрім пізніх туристів, ним блукали й деякі наші гості, щоб відпочити після їди й танців. Я проходила повз ту лавочку, яка була немов створена для закоханих пар. Я частенько на ній сиділа. Цього разу вона теж була зайнята. Я застигла за кущем, бо мені здалося, що я почула щось, що змусило мене закам’яніти. Усе правильно: на лавці сиділа Марґо. Але не з Дітером. Чоловік біля неї був Левіном.

Мені вдруге за вечір стало зле. Обоє збуджено балакали. Вони сиділи щільно одне біля одного за сповненою довіри розмовою.

— Ну так, — говорив Левін, — у неї вигляд жорсткошерстого тер’єра, тут ти маєш рацію, зате вона робить усе, що захочу, чого не завжди можна очікувати від тер’єра.

Ця блудлива кішка насмілилася порівняти мене з тер’єром? Мене так і рвало вискочити й загризти її.

— Ходи, Левіне, тут зимно! — сказала Марґо, й обоє підвелися. Я непомітно слідувала за ними.

У залі танцювали. Не встигла я змішатися з юрбою, як мене взяв за руку Дітер.

— Мені тебе не вистачало, — сказав він. — Цей танець — мій!

Хвала Богу, що то не Левін казав ці слова, інакше я б себе не стримала. На подив Дітера, я пригорнулася до нього, немов до нареченого. Він не відреагував ніяк; те, що він мене не відштовхнув, було чистої води чемністю. Проте після двох танців (я не збиралася його відпускати) ми знайшли спільну позицію, яка, здається, йому подобалася.

Марґо енергійно витанцьовувала з моїм братом (дружина якого корчила кислу пику), Левін ― із Доріт. Він лицемірно мені кивнув. Я знову контролювала вираз свого обличчя, тож відповіла йому чарівною усмішкою. До Левіна нарешті дійшло, що це його клятий обов’язок танцювати зі свіжоспеченою дружиною, тож наступний вальс був за нами.

Левін був вищий за мене більше ніж на тридцять сантиметрів, тож нас важко назвати парою мрії. А втім, я спробувала підіграти й сяяла. Усі, а насамперед мої вузьколобі батьки, були розчулені. Я танцювала в такт у три чверті, а на думку мені спадали найрізноманітніші криваві казочки — насамперед про останню жінку Синьої Бороди, яка виявила розчленовані тіла своїх