Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

— Ну й де обіцяне вино?

— Спустимося до підвалу, там вже все готове.

Вампір разом із чаклуном пробралися повз калюжу й поламані меблі, обійшли всі перешкоди й дісталися до сходинок, які вели донизу.

— У темряві бачиш? — посміхнувся Мільфрід.

— Так, бачу, але лише коли вип'ю багато, а оскільки я ще не п'яний, то будь ласкавий запалити світло, — відповів Фалмін без жодної нотки злості в голосі.

Мільфрід, все ще усміхаючись, щось проговорив собі під ніс і десь внизу загорівся каганець. Фалмін не здивувався, адже знав про деякі можливості вищих істот Старого світу.

Внизу на них чекала зовсім інша обстановка, аніж у казармі. Тут вже стояв красивий, старий, як сам світ, стіл із коричневого дуба та оббиті шкірою крісла. На кам'яних стінах висіли портрети, як здогадався Фалмін, родичів колишнього власника замку. Усі до єдиного були вампірами.

Мільфрід, прослідкувавши за поглядом друга, підійшов до нього й також вдивився в знайомі обличчя.

— Династія Ван Дреффенштагів, одна із наймогутніших у всій Благандії.

— Де вони зараз? — запитав Фалмін.

— Вимерли. Дуже давно, — відповів сумно вампір. — Пані Елітея, господарка цього замку, передала його мені ще двісті років тому, коли я врятував її від мисливців на вампірів, — Мільфрід замовк, заплющив очі, наче згадуючи минулі дні, але за мить затремтів, важко видихнув і продовжив: — Тоді їй було всього чотириста вісімдесят років, молода особа, яка повинна жити не менше тисячі, а то й двох тисяч років, але доля розпорядилася інакше.

— Вбили?

— Так, інші вампіри із клану Кликунів. Вони розірвали її на шматки, Фалміне, прямо на моїх очах. Знаєш, відтоді я зрозумів, що немає нічого гіршого, аніж боротьба за першість та владу, тоді обидві сторони не бачать меж у своїх злодіяннях; і кожне наступне Зло стає для них лише новим реченням у історії. Парадокс, але факт — навіть вампіри перестали бачити межу між «можна» й «не можна».

— Але ж є і ті, хто йде проти цього, хто намагається повернути рівновагу між Злом і Добром.

— Ти про себе?

— Не в останню чергу, — на мить посміхнувся чаклун, але побачивши сумний вираз обличчя товариша, знову посерйознішав. — Один чародій колись сказав мені, що люди будуть вбивати до тих пір, допоки їм дозволятимуть це робити. Однак я заперечив, мовляв, людина сама вирішує, що обрати. Ніхто не змушує її підіймати вгору меча й обезголовлювати іншого, більш слабкого противника. Вся річ у виборі та в тих, хто його зробить.

– І що відповів тобі цей чародій?

— Нічого він не відповів. Не встиг. Вже за мить його повішали разом з іншими чотирма бунтівниками, які спробували повалити режим місцевого лорда.

Мільфрід промовчав. Замість цього запросив Фалміна до столу, де вже стояло два повних келихи з вином і мисочка зі свіжими фруктами. Сіли, цокнулися, мовчки випили вміст келихів.

— Пам'ятаєш старого Геніхара? — порушив тишу Фалмін.

— Цього смердючого, гнилого вампіра, який має роздвоєного язика й плюється отрутою замість того, аби говорити як нормальна істота? Звичайно пам'ятаю, ми ж з ним билися в долині Марглен. Якщо моя довга пам'ять не зраджує, через пані Лютієну, одну із найчарівніших представниць мого виду, з великим серцем і великими…

— Загалом нещодавно пересікався я із його синочком, — перебив вампіра Фалмін, поки той не отримав оргазм від однієї лише згадки про чарівну пані Лютієну. — Його звали Хель, якщо не помиляюся. Ну й сильний сучий син.

— Не зрозумів, — Мільфрід звузив свої короткі брови. — Одразу назріло декілька вельми простих запитань.

— Загалом, якщо коротенько, то зустрів я його неподалік від озера Раду. Саме полював на дракона й тут, як грім серед ясного неба, біжить на мене стерво із піднятими руками, на яких сяють довжелезні пазурі. Я, як людина порядна, вдарив декілька разів, не смертельно, так би мовити, попередив, але той кидається і все кричить щось на вашому діалекті. Бісів сучий син.

— А що кричав, якщо не секрет?

— Kiolle! Faille hrolak! Kiolle, viryon! — проговорив з акцентом чаклун, намагаючись правильно розтавляти наголоси, але здивувався, коли Мільфрід зайшовся диким реготом.

— Ну й ну! — надриваючись від сміху видавив вампір. — Ось це так я розумію!

— Ти чого? — не зрозумів Фалмін. — Що таке?

— Ці слова, — Мільфрід спробував пояснити, але зайшовся ще одним приступом сміху. Фалмін терпляче чекав, допоки друг відсміється. — Ці слова мені сказав Геніхар перед своєю смертю. Дослівно означає: «Ненавиджу! Трахнутий виродок! Ненавиджу, сволото!».

– І до чого тут його син Хель?

— До того, мій друже, що в деяких вампірів із завищеною дозою бажання помсти є певна традиція. Хель бачив, як я вбив Геніхара, і він чув останні слова свого батечка, відповідно, цей дурник дав обітницю помститися мені та усім моїм рідним та близьким…

— А останні слова свого батька говорив перед вбивством в якості підтвердження клятви, — зрозумів Фалмін. Він знав декількох людей, які також практикували такий спосіб родової помсти, проте та помста могла закінчитися на спаленому сараї. У вампірів все було інакше. Знав він випадки, коли два ворогуючих клана вампірів могли вирізати ціле поселення, або ж навіть розв’язати цілу війну.