Читати книгу - "Спокутий гріх"

— А як ти миттєво зупинився на швидкості? — не міг второпати Батурін.

— Не було там швидкості, — скривився Олег. — Гроза перед тим серйозна пройшла. Видимість паршива. Ледь п’ятдесят кілометрів плентався. Тому й зупинився.

— Денис каже — загинули діти.

— Я їх бачив, брате, — почухав бороду Олег. — Не знаю, як ця жінка тримається, — похитав головою. — Звідки сили черпає, щоб прокидатися вранці…

— Долгаєв справді їй допоможе? — висловив сумніви Тимур.

— У всякому випадку, гірше не зробить, — захистив друга Олег. — А далі подивимося.

— Денис казав, у неї й мати померла. Інша рідня хоч підтримує? — переживав Тимур.

— Я бачив тільки багату подругу. Наскільки зрозумів зі слів Дениса — близької рідні там немає. Вона одна залишилася: ні сестер, ні братів, ні батьків, ні…

— А чоловік? — перервав Батурін.

— Був на початку кілька разів, — пригадав Олег. — Долгаєв каже — розлучилися. Офіційно зійшовся з коханкою.

— Халепа, — почухав потилицю вражений Тимур.

— А вона зачепила тебе… — легенько підморгнув Олег, сідаючи за стіл.

— Погодься, таке не кожного дня побачиш, — спробував виправдатися. — Інколи подібні речі заставляють переосмислити й власне життя…

— Ну що? — нарешті звернувся до доньки. — Поїхали?

Вже в машині Батурін звернув увагу на незвично мовчазну Діану.

— Ти якась пригнічена, — мимоволі запереживав.

— Мама з Максимом хочуть мене до нервового зриву довести, — різко поправила неслухняне довге волосся.

— Чому? — здивувався. — Що там з Тамарою?

— Звершилося! Ви розлучилися. З учорашнього дня любується свідоцтвом про розірвання шлюбу й не виходить зі спальні.

— Нічого не розумію, — стиснув плечима Батурін. — Ми вже майже десять років, як розійшлися, чого переживати?

— Значить, все ще кохає, — відвернулася до вікна Діана.

— Та припини, — хмикнув Тимур. — А Максим що?

— Не хоче мене бачити, — намагалася приховати сльозу.

— Що?! — від несподіванки аж перестав слідкувати за дорогою.

— Я не хотіла розповідати, але… — зам’ялася дівчина.

— Але… — підганяв батько.

— У нього була мама… — зовсім тихо додала. — Назвала його калікою і просила не псувати мені життя.

Тимур важко видихнув і міцно стис кермо.

— А ти? — не відриваючи погляду від дороги, серйозно запитав. — Що думаєш? Почуттями Максима гратися не можна, — попередив. — Мусиш твердо все вирішити.

— Я люблю його, — не задумуючись, випалила. — Яка різниця — з рукою чи без? Хіба від цього щось міняється? До речі, йому виробили протез в Ізраїлі. Відразу й не розпізнаєш, що це несправжня рука. Просто диво техніки якесь, — жалібно розповідала.

— Ясно, — зітхнув Тимур. — Не переживай, — погладив дочку. — Якщо він кохає — Тамара йому не перешкода. А якщо ні… Не трать на нього свій час, — різко промовив. — І не жалій. Ти ж не вважаєш його калікою? — пронизливо глянув у її очі?

Діана мовчки заперечливо похитала головою.

— Отже… — повернув свою увагу на дорогу. — Як повністю здорова й повноцінна людина, Максим несе відповідальність за свої вчинки. Якщо вирішить покласти край вашим стосункам — не заперечуй. Причина не в руці чи твоїй матері, повір. Прийми його рішення, яким би воно не було. Згідна? — знову глянув на доньку.

— Це називається мати гордість? — боляче запитала, розуміючи до чого веде батько.

— Це називається вміти поважати того, хто поряд, — пояснив. — Як би боляче не було — треба вміти зупинитися. Довірся моєму досвідові, — злегка посміхнувся.

Відвіз Діану додому й на зворотній дорозі заїхав до Максима.

— Я вдячний за порятунок Діани, — вирішив по-чоловічому поговорити з хлопцем. — Але це тебе ні до чого не зобов’язує. Якщо почуттів немає — скажи їй прямо. Не мороч голови, бо будеш мати справу зі мною, — суворо попередив.

— Саме тому, що кохаю — не зможу приректи її на життя з неповноцінною людиною, — не задумуючись, рішуче відповів.

Тимур промовчав. Лише крижаним поглядом обміряв парубка з ніг до голови й повернувся, щоб піти.

— А хіба ви вважаєте інакше?! — крикнув йому вслід Максим.

Батурін обернувся.

— Хочеш почути, що я вважаю? — вороже насупив брови і впритул підійшов до Максима.

— Якщо ти справжній чоловік — ніколи не ховатимешся за інвалідність, — боляче тицьнув пальцем прямо йому в груди. — Не прагнутимеш, щоб тебе жаліли, просили, захищали. Тебе не зламають слова якоїсь жінки. Навпаки. Станеш ще сильнішим. Покажеш, на що здатен. Переможеш, — зціпивши зуби, прошипів йому в обличчя. — Але… — вчасно зупинився Тимур.

Різко повернувся й попрямував до машини.

Вражений хлопець дивився йому у слід.

Почуте змусило багато чого переосмислити…

Втомлений за день, Тимур нарешті добрався до власної квартири. Своє помешкання на Печерську обожнював. Міг довго дивитися з панорамного вікна дванадцятого поверху на вечірнє місто, що горіло яскравими миготливими вогниками. Тиша і спокій умиротворяли й приносили повне задоволення.

Та, увійшовши всередину, зрозумів, що вдома не один.

«Діана? — подумав. — Дивно… вона не приходить без попередження».

Зацікавлено попрямував у кімнату.

— Нарешті, любий, — ніжно обвила його шию Нора. — Вечеря майже охолола, — кивнула на романтично накритий стіл.

— Ми не домовлялися про зустріч, — якось холодно відреагував. — Щось святкуємо? — глянув на смачні наїдки й дорогу пляшку спиртного.

— Твоє розлучення, — багатозначно уточнила Нора.

Тимур промовчав. Він уже остаточно вирішив покласти крапку у їхніх стосунках, але щось постійно стримувало його. Думав, найближчим часом зателефонує, запропонує зустрітись десь у ресторані на нейтральній території. А вийшло… сьогодні.

— Щось не так? — насторожилася дівчина. — Якщо ти зайнятий… — рвучко підійшла до столика, де лежали ключі