Читати книгу - "Прірва для Езопа"

Крізь розчинене вікно я бачив Мишаче дерево. Воно навіть іще не зацвіло. А може, воно відцвіло уже всоте? І я почав думати, що, можливо, ріка часу зробила дивовижну петлю і перенесла мене до того моменту, як Віра і Аліна знайшли мене під дубом із мотузком на шиї, і що доля дала мені іще один шанс аби переписати чернетку набіло.

І я пригадував свого любого діда Панаса. Тільки тепер він уявлявся мені будистським монахом у жовтогарячому балахоні (коли мене била лихоманка, то у галюцинаціях я, здавалося, міг бачити той колір, що випікав мої очі, наче язиками полум'я, отож я бачив мого діда Панаса у вогняному балахоні, із вибритою головою, а замість домри той добрий дід тримав у руках лютню, біва-хосі, що була дуже на домру схожа, але видавала більш низькі звуки. Мені було дуже цікаво, де він міг розжитися тим антикваріатом, бо такі лютні виготовлялися за добру тисячу років у Китаї, куди були завезені із Ірану, як іще йшла жвава торгівля по Великому Шовковому шляху. Чи може то була таки домра і мені пригадувався шлях чумаків за сіллю до Криму? Це міг бути і небесний Чумацький шлях, що вів до якогось Альдебарана на тому кінці Всесвіту, і тоді дід Панас марився мені інопланетянином із чудернацькою арфою під пахвою, на якій він наярював Токату і фугу ре мінор геніального Йогана Себастьяна.

За кілька днів, як я оклигав, ми пили каву під Мишачим деревом, за мармуровим столом, який встановили хлопці з Нордланду. То був чудовий овальний стіл, теплого кольору з прожилками, у яких за настроєм можна було побачити будь-що (аякже, любчику, карський мармур, сам Мікелянджело помер би з заздрощів), заносячись у думках далеко від цього світу. Він лежав на двох важких, глибоко вритих до землі бетонних стовбах, нагадуючи єврейське похоронне ложе, і здавався таким непорушним і вічним, як сам всесвіт.

Тими днями до нас вчащав один дивак. Здається, я вже розповідав про нього на початку.

(Страшенно незручно, що я відправляю кожен списаний мною зошит своїй видавниці до Америки, не маючи змоги щось переписати чи перечитати, але вона запевнила, що так само працював Достоєвський, і такий приклад, мушу визнати, мене переконав. Звичайно, я не страждаю на манію величності і не ставлю себе в один ряд з цим письменником, хоча, по правді сказати, і не розумію, що в ньому знаходять мільйони читачів упродовж майже століття. Я підозрюю, що вони його не читають, а просто купують через гарні корінці книжок, які добре пасують до меблів і амбіцій шанувальників. Стосовно ж змісту, то для світської бесіди достатньо пунктирних начерків: «Злочин і кара» — клац — бідний студент зарубав сокирою погану бабцю, що позичала йому гроші; «Брати Карамазови» — клац — хтось із них, здається четвертий, позашлюбний, порішив батечка, а посадили першого, п'яницю. З іншими романами іще простіше, там сама назва розшифровує усю фабулу. Головне, що треба уяснити для підтримання свого іміджу людини глибоко інтелігентної, то зміщення нормальних, загальнолюдських моральних підвалин. Скажімо, у історії із студентом і бабцею не здумайте стати на сторону зарубаної ні за що ні про що бабусі, яка підтримувала у грошовій скруті хлопчину, а спробуйте уявити собі його пекельні муки, як приходив час віддавати позичені гроші, бо, як мудро казав дід Панас, позичаєш чужі, а віддаєш свої, ну і таке інше. Це називається, як я колись писав, «загадкова слов'янська душа» і справляє на всіх, особливо, неслов'ян, велике враження.)

Пробачте за відхилення від фабули мого роману. Тож, продовжую.

З того часу ми пили каву завжди за нашим улюбленим мармуровим столиком під Мишачим деревом, що поняло на нас час від часу листочок-другий, попереджуючи про наближення осені. Мені знову було гарно і мене знов усе чарувало, а найбільше — сукні моїх королев (того сезону були модні волани і рюши, легкий батист і шовк), а іще — вітер зі сходу, який, згідно з аеромантом Клаусом із Рутланду, провіщав щастя.

Саме тими днями, тепер я пригадую точно, бо тоді і справді кілька днів підряд не стихав східний вітер, до нас і став учащати Олаф, син того поета, якому рутландці за невиведені бородавки виставили рахунок на п'ять тисяч триста вісімдесят марок і сорок три пфеніги, і ці два факти якраз найбільше доводили його до нестями, я маю на увазі оте твердження, що східний вітер приносить щастя, і сорок три пфеніги на кінці рахунку. Він твердив, що якби не ця безсоромна цифра «сорок три» пфеніги, то він би сплатив рахунок свого батечка-поета, незважаючи на те, що після курсу лікування бородавки не те що не вивелися, а, навпаки, поцяцькували йому навіть сідниці. Але у цьому випадку йшлося вже не про гроші, а про принципи.

Коли ви почуєте, що йдеться про принципи, затямте одразу, що маєте справу або ж з людиною безсоромно-безпринципною, або ж з останнім дурнем. Олаф і був якраз отим останнім. Я маю на увазі дурнем.