Читати книгу - "Бабай"

— Так, а хто ж іще. Я випадково помітив, що вони швендяють тут, коли піднімався, і подумав собі: напевно, задумали якусь капость. Наприклад, лякають маленького хлопчика. Я правий, вони це робили?

— Так… — ледь чутно відгукнувся Назар.

— Не думай, що ти боягуз. Кожен злякався б на твоєму місці. Не бери в голову, це просто дві негідниці бісяться з нудьги. Хоча я впевнений, що жодна з них нізащо в світі не погодилася б сама залишитися тут на ніч. Це ж ясно як білий день.

— Чому? — здивувався Назар.

Він уже підійшов до дверей упритул і раптом збагнув, що починає втягуватися в розмову, яка ще хвилину тому здавалася зовсім неможливою. Проте старий говорив із ним доброзичливо і, схоже, абсолютно щиро.

На мить Назар засумнівався: чи не є він ще одним Жартівливим Перевертнем, тільки хитрішим. Ця думка ледве не змусила його обірвати розмову, викрикнувши наостанок щось образливе, і піти спати. Справді, навіщо старому шкарбунові балакати з якимось незнайомим хлопчиськом, якого він бачив усього раз у своєму ліфті?

— Чому? — перепитав старий. — Тому що цей ізолятор — погане місце. Тут відбуваються дивні речі.

Назар багато дав би, щоб побачити, яким був вираз обличчя ліфтера тієї миті — відповідав інтонації, чи…

Зрештою, потрібно було визнати, що, якби старий був одним із Перевертнів, йому зовсім ні до чого було б утручатися у витівку медсестер.

— Я чув тоді… Здається, тебе звуть Назар?

Назар кивнув, забувши, що старий ліфтер не може його бачити, але відразу виправився, відповівши вголос:

— Так мене назвав тато.

— Гарне ім’я. Мені теж завжди подобалося. Я теж думав так назвати сина, — старий неголосно засміявся й кашлянув, — але всі четверо дітей у нас із жінкою вийшли дівчатками. Вони вже давно дорослі, а в старшої торік народився онук. Виходить, мій правнук. От його і назвали Назаром. Я його, правда, ще не бачив.

— Чому ви сказали, що ізолятор — погане місце? — запитав Назар, коли старий раптово замовк, поринувши у свої думки.

— А хіба ти сам цього не відчув?

— Звідки ви знаєте? — стрепенувся Назар. Переконаність старого насторожувала.

— Я тут багато років, мені не раз доводилося бачити, як сюди приводять різних дітей. Зазвичай на цей поверх піднімаються ліфтом, тому я бачу всіх, кого кладуть сюди у дні моєї зміни. А потім уночі нерідко чув їхній плач чи крики вві сні. Іноді хтось із них навіть грюкав у двері, тому що їм здавалося… — старий зненацька затнувся, похопившись. — Але тобі це зовсім ні до чого. Забудь, я просто старий дурень, який занадто багато ляпає язиком.

Назар подумав, що ліфтер одразу ж піде. Але той не пішов, а тільки перевів розмову на іншу тему.

— Ти хворий на щось серйозне?

— Не знаю поки. Мама боїться, що у мене дифтерія, — відповів Назар, у глибині душі радіючи, що старий залишився. — Завтра зроблять аналізи.

— Сподіваюся, ти незабаром видужаєш. Ну, мені час іти — треба ще завести коробку з ампулами на верхній поверх.

— Почекайте, — зупинив його Назар із відвертим натиском у голосі, який, мабуть, здивував старого.

— Ну? — відгукнувся він.

— Ви не закінчили.

— Ти про що, Назаре? — схоже, ліфтер справді вже забув.

— Про ізолятор.

— Я боюся, що й так наговорив тобі багато зайвого. Якщо хочеш, можу замовити слівце перед черговим лікарем, щоб сестри більше тебе не турбували.

— Ні! — різко перебив Назар і сам від цього засмутився. Але відразу ж додав: — Просто… я думаю, іноді краще знати наперед про щось, щоб бути готовим, — до чого готовим, Назар уточнювати не став.

— Ну, добре, — вагаючись промовив старий. Однак вирішальну роль, мабуть, зіграло те, що перед ним були двері, і він міг тільки чути голос восьмирічного хлопчиська, але не бачити його. — Ти міркуєш, як зовсім дорослий. Добре, про що ти хотів запитати?

— Чому ізолятор — погане місце?

— Я не знаю, — чесно зізнався старий, — але, скільки пам’ятаю, з ним майже завжди було щось негаразд. Він ніби наскрізь просочився дитячим страхом, а це — дуже кепсько. Ти розумієш, що я хочу сказати? Думаю, розумієш. І ще я думаю, що в тебе є поважні причини цим цікавитися. Більш серйозні, ніж звичайна цікавість… Але це не моя справа, — він поцілив у яблучко і, схоже, у цьому не сумнівався.