Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"

Довершуючи надані полякам «освітні концесії», Франц Йосиф І 25 червня 1867 р. санкціонував закон про Крайову шкільну раду, яка з початком своєї діяльності 24 січня 1868 р. перетворилася на потужний інструмент полонізаційної політики у Галичині[34]. Крайова шкільна рада була виведена із структури галицького намісництва та наділена безпрецедентно надширокими повноваженнями у порівнянні з подібними інституціями інших провінцій Цислейтанії. Водночас вона була колегіальним органом та формувалася з керівництва намісництва, представників Крайового виділу, вищого духовенства римо-католицького, греко-католицького та вірменсько-католицького обрядів, педагогічного середовища, делегатів від магістратів Кракова та Львова, іменованих імператором осіб. Монополізуючи управління народним та середнім шкільництвом у Галичині, вона безпосередньо підпорядковувалася міністерству віросповідань та освіти.

5 листопада 1868 р. Крайова шкільна рада запровадила польську мову у своє внутрішнє діловодство, а також у діловодство всіх підпорядкованих їй структур — служб, органів, закладів[35]. З метою розбудови її управлінської інфраструктури 2 травня 1873 р. створювались шкільні повітові та територіальні ради, відповідно — шкільні повіти та шкільні громади, а також територіальні шкільні фонди для утримання публічних шкіл. До цих фондів надходило 12 % податків, сплачених громадами, та 4 % — поміщицькими землеволодіннями. Шкільні громади одержали право засновувати народні школи за наявності не менше, ніж 40 потенційних учнів[36].

На вимогу громадськості зміни до Лютневої конституції 1861 р. обговорювались у Державній раді та закріплювались у 6-ти конституційних законах від 21 грудня 1867 р., що вперше яскраво засвідчило публічність політичного процесу. Йдеться про конституційні закони: про державне представництво, про спільні справи усіх провінцій Австро-Угорщини та спосіб їх трактування, про загальні права громадян держави, про судову владу, про запровадження державного суду, про здійснення урядової та виконавчої влади. Конституційні зміни створили необхідність подальшого вдосконалення державного механізму, у тому числі й на локальному рівні. Відповідно до конституційних законів про судову владу, про запровадження державного суду від 21 грудня 1867 р. створювалась незалежна судова гілка влади, яка охоплювала судочинство та судоустрій. Конституційний закон про здійснення урядової та виконавчої влади від 21 грудня 1867 р. передбачав створення стрункої виконавчої вертикалі та запроваджував особисту політичну відповідальність імператора, чиновників та службовців перед суспільством.

Зміни до конституційного закону про державне представництво від 26 лютого 1861 р. остаточно розділили повноваження крайових ландтаґів та Державної ради, визнавши за останньою такі справи: ратифікацію міждержавних та торгових договорів, регулювання військової повинності, ухвалення державного бюджету, а також податків, зборів та реструктуризації державного боргу, реалізацію політики у грошовій, монетарній сферах та в обігу цінних паперів, охорона здоров’я та тваринництва, визнання для осіб прав громадянства та своїни, запровадження паспортизації населення та окремої поліції у справах іноземців, регулювання міжконфесійних стосунків, права на створення товариств, проведення зборів, свободи преси та захисту власності духовних осіб, освітніх справ стосовно народних, середніх шкіл та вищих навчальних закладів, законодавства у сері адміністративної та кримінальної юстиції, цивільних прав, організації органів судової та адміністративної влади, виконання конституційних законів, законодавства щодо взаємовідносин між окремими провінціями, спільного законодавства з краями Угорської корони. Таким чином, повноваження крайових ландтагів значно урізувалися, а компетенційні преференції надавалися Державній раді, як представницькому органу усіх провінцій Цислейтанії[37].

Конституційний закон про загальні права громадян держави від 21 грудня 1867 р. гарантував рівність усіх перед законом, особисту свободу, захист приватної власності та недоторканності житла, право громадян звертатися з петиціями, таємницю листування, свободу віросповідань та совісті, право на освіту та професію, свободу науки та її вчення. Ст. 19 забезпечувала національні права: «Усі народи держави є рівноправними, і кожен народ має невід’ємне право на збереження та розвиток своєї національності та мови. Держава визнає рівноправність усіх крайових мов у шкільництві, управлінні та громадянському житті. У провінціях, де проживають багато народів, державні освітні заклади організовуються так, щоб забезпечити кожному з цих народів необхідні засоби для навчання рідною мовою без застосування примусу для вивчення другої крайової мови для кожного з цих народів»[38]. Зміст цієї статті суперечив крайовому закону про мову викладання у народних та середніх школах Галичини від 22 червня 1867 р., що у подальшому створило підстави для його перманентного оскарження українцями. Крім цього, організація народного та середнього шкільництва згідно конституційного закону про державне представництво належала до компетенції Державної ради.

На локальному рівні нове реформування органів політичної влади ініціював кабінет Карла фон Ауершперґа, який підготував закон про організацію органів державного управління у