Читати книгу - "Медлевінґери"

— А тебе не дивує, чому він так часто місяцями не буває вдома? — стишеним голосом сказала мати. — І навіщо так забарикадував свій підвал, що туди й не зазирнеш? Як гадаєш, що він там зберігає?

— Покашиїнський? — перепитав Їделунґ. — Це той, що мешкає піді мною?

— Так, і недавно поліція побувала у його підвалі! — наполягав Йоганнес. — Цього ти не заперечиш.

— Бо його пограбували, — сказала мати. — Як він сам запевняє. А ми маємо вірити йому на слово. — Тоді підвела погляд на Їделунґа. — Так, це пан Покашиїнський.

— Та нехай собі! — посміхнувся Їделунґ. — Але дозвольте мені сказати… Я маю таке відчуття, що ви так і не пробачили мені повністю! І тому я дуже хотів би — сподіваюся, ви не сприймете це як настирливість! — дуже хотів би запросити вас на тому тижні до себе нагору — підняти келих за наше добросусідство. Тим паче, що у нас із вами спільна пристрасть…

Йоганнес бачив, як його мати напружує мозок: яка це така спільна пристрасть? Вона тицьнулася носом у квіти.

— Гарно пахнуть! — мовила вона.

— Ви ж, коли я в’їжджав сюди, милувалися моєю бельгійською шафою! — спантеличено сказав пан Їделунґ. — І тому я думав…

— Так, звичайно, — сказала Брітта. Йоганнес бачив, що вона засумнівалася. Звісно, вона досить часто буває неввічливою, але ж не навмисне. «Такий уже в мене дурний характер, — щоразу виправдовувалася вона перед Йоганнесом. — Зірвуся на когось, а потім пізно вибачатись». У найліпшому випадку їй вдавалося хіба що не бути надто нечемною. А відхилити подібне запрошення без поважних підстав — чи не було б це нечемністю з її боку?

— Ну, то я залюбки прийду, — погодилася Брітта й спробувала навіть усміхнутися. — У понеділок увечері я не працюю. Дуже дякую за запрошення — і ще раз за квіти. Охоче подивлюсь на ту вашу шафу.

— Чудово! — вигукнув Їделунґ. — Це така для мене радість! — Тут він іще на крок підступив до дверей, що вели на подвір’я. — А зараз мені б іще… Я ж бо так часто милувався зі свого балкона цим вашим маленьким садочком! Якщо це вам не надто незручно, чи не могли би ми з вами туди на хвильку…

Брітта поклала квіти на кухонний стіл.

— Ясна річ, — сказала вона.

Знадвору в обличчя їм ударило прохолодне повітря.

— Звісно, влітку тут куди гарніше! — мовила Брітта, йдучи в шкарпетках східцями вниз. — Коли цвітуть троянди.

Йоганнес швидко зиркнув на грядку. Ні, відтоді тут ніхто більше не рився; жодних слідів. Але ж і він від позавчора більше не випускав Поллілі надвір. «Я не мушу мати докорів сумління», — подумав хлопець.

— А це твій кролик? — поцікавився Їделунґ, ступивши на крок ближче до клітки. — І я мав кілька кролів, коли був маленьким хлопчиком!

— Це морська свинка! — уточнив Йоганнес. Йому не хотілося знайомити Поллілі з цим чоловіком. Він із досвіду знав, що дорослі назагал не цікавляться тваринами по-справжньому. Вони тільки удають, ніби цікавляться, аби сподобатися дітям.

— Чудове подвір’я для різних святкувань улітку! — вигукнув Їделунґ, походжаючи поміж горщиками з бамбуком. Йоганнес помітив трохи розпачливу посмішку на материному обличчі.

— І місце для шезлонга!

То, може, Брітті зовсім не варто було вдавати таку чемність? Цьому Їделунґові не завадило б взяти кілька уроків із правил доброго тону!

— Отже, домовились? — запитав він, коли всі знову повернулися на кухню. — Увечері в понеділок?

— О’кей, — сказала Брітта, знизавши плечима.

— Підлабуза! — кинув Йоганнес, коли двері за Їделунґом зачинилися.

Брітта дістала з комірчини велике рожеве відро, набрала води й поставила туди квіти.

— Але пахнуть вони гарно! — сказала вона.

А Йоганнес із полегшенням подумав, що нині вже запізно ще раз сідати за англійську.

Нісс барився зі сніданком. А й справді, яка потреба йому сьогодні йти до школи саме в той час, коли туди йтимуть усі діти? Йому зовсім не хотілося вислуховувати їхні коментарі про позавчорашній вечір. Він прийде на кілька хвилин пізніше і тихенько прослизне на своє місце. А до перерви однокласники вже й позабувають про це, почнуть думати про щось інше. Якщо й сьогодні перший урок вестиме юна Алла, що сама ще вчиться і пурхає по класу, ніби залюбки стала б краще лі-феєю, ніж учителькою, то всі розвеселяться, сміятимуться. І найгірше обмине Нісса стороною…

— Ніссе! — обізвалася Мунна. — Ти мене чуєш? Якщо зараз же не вирушиш, запізнишся на урок!