Читати книгу - "Історія Юхима"

Далі на сцену виходило кілька людей з гітарами і почали співати пісні. Здебільшого виконували відомі пісні. Наступний номер був у стилі важкого року. Хлопці у чорних костюмах співали Ремштайн. За ними була найбільша підтримка. Прямо за ними вийшов на сцену невеликий чоловік у білому костюмі і заявив:

– А зараз на сцені відбудеться видовище, яке ви ще ніколи не бачили. Прямо тут і прямо зараз на ваших очах буде відбуватися читання поезії Франческа Петрарки під музику. Вітайте, ансамбль «Срібний дзвін»!

Оплески. На сцені зробилося темно, а за декілька секунд знову спалахнуло яскраве світло. У іскристому, штучному сяйві, стояло декілька людей, одягнутих у стародавні костюми середньовіччя: довгі, бальні плаття у жінок, старомодні костюми у чоловіків. Декотрі з них тримали в руці гітари. Світло знову згасло. На цей раз хтось серед публіки почав незадоволено шепотітись, аж раптом у темряві сцени почали виникати поодинокі вогники, що відкидали усі тіні в боки. Від цього стало зрозумілим, що це запалили свічки біля тих, хто сидів на стільцях перед глядачами. Жовтий вогонь свічок трохи освітлював одного чоловіка у довгому костюмі із широкополим, ковбойським капелюхом. Він тримав у руці аркуш паперу.

Усі затихли, очікуючи, коли почнеться сама вистава. Чоловік так і стояв на сцені, коли раптом заграли на гітарі. Спочатку, мені здалося, що це була гітара. Але придивившись до тих, хто грав, я подумав, що то була лютня. Декілька жінок і чоловіків ніжно грали, створюючи гармонію приємних, заспокійливих звуків, що лунали на весь зал. Відчуваючи приємні вібрації і спокійний, умиротворений ритм музики, я наче сам зливався з цими звуками, улітав кудись далеко за межі зали, забував про свої проблеми, про глядачів навколо, забував навіть про самого себе, наче у мене не було тіла, а лише душа, яка линула до цієї божественної мелодії.

Під час звуків райської насолоди, коли музика дійшла до апофеозу, вона раптом зробилася тихше. Гравці, стали менше торкатися струн лютні і тоді почав читати поезію Петрарки чоловік у капелюсі. Його голос звучав з інтонацією, дуже емоційно, запалюючи публіку. Слова звучали в оригіналі на французькій мові – але від цього перфоменс ставав ще кращим і реальнішим. Навіть незнайомі слова у професійному виконанні цього чоловіка були чимось неперевершеним; вони пробуджували у мені найсвітліші спогади свого життя, нагадували, що лише любов врятує світ і що такі миті в житті варті того, аби жити і боротися із усіма складнощами і випробовуваннями.

Гра на лютні продовжувалася навіть тоді, коли чоловік закінчив читання поезії. Оплески небувалих масштабів захлиснули усю публіку. Я був у захваті, відчуваючи навколо себе флюїди радості, відчуваючи лише одну позитивну енергію, наче я акумулятор, який щойно зарядили від розетки.

– А тепер кілька рядків Петрарки на українській мові, – мовив він.

Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де постеріг я ті сяйливі очі,

Що зав'язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль опечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім'я

Моєї донни - ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в'яне, -

Й ти, неподільна радосте моя!

Зал увесь був на ногах. Те, що діялося кілька наступних хвилин, потрібно було бачити. Усі плескали в долоні, вигукували браво і кричали, що це справжній фурор. Лише, коли глядачі трохи заспокоїлися і всілися на місця, ввімкнули світло і ми побачили усіх акторів.

Майже відразу я запримітив білявку у довгій, бальній сукні, з тугим корсетом і глибоким декольте. Вона відставила лютню в бік і помахала руками усій публіці, разом з усіма іншими учасниками. Хай мене поб’є грім, якщо це не Пенелопа. Але ж такого не може бути.

4

Далі усі номери здавалися блідими і слабенькими на фоні ансамблю «Срібний дзвін». Я з нетерпінням дочекався завершенню перфоменсу і вийшов у коридор. Там вже починався фуршет, до якого приєднувалися усі бажаючі. Звісно, це коштувало грошей. Але, запримітивши Пенелопу у супроводі кількох чоловіків і жінок, я махнув їй рукою, коли вона мене помітила. Через хвилину, вона підійшла до мене і посміхнулася.

– Боже, то це ти грала так чудово? – поцікавився я.

– Тобі сподобалося?

– Ти ще питаєш? У мене мурашки бігали по спині. Я отримав інтелектуальний оргазм. Це було щось неймовірне. Дякую.

– Ходімо, я познайомлю тебе з моїми друзями, – Пенелопа потягнула мене за руку.

– Може пізніше.

– Тоді зустрінемося за десять хвилин. Я звільнюся і ми поговоримо.

Вона миттю повернулася до своєї компанії, а я пішов на вулицю палити. Гавр пригостив мене цигаркою, бо свої щойно закінчилися і кілька хвилин ми медитували на тютюновий дим. Вже було досить пізно. Вечірні вогні міста дивовижно світилися у різних місцях на темному полотні ночі. Вони виблискували жовтими, зеленими і червоними цяточками.

– Потопали на маршрутку? – спитав він.

– Давай сам. Я ще залишусь.

Гавр хитро підморгнув, наче здогадувався, що я задумав, а потім потис мені руку.

– Дякую, що вмовив сходити на перфоменс. Таке видовище дійсно знищило мою іпохондрію.

– Мій тато завжди каже, що найкращі ліки від нудьги – чимось корисним та цікавим зайнятися. Ну, бувай, тоді.

Я прослідив поглядом, як він розчинився у пітьмі, а потім вернувся у фойє. За кілька хвилин униз спустилася Пенелопа. Вона вже переодягнулася у звичайну джинсову куртку, світлу блузку та сірі бриджі. В очах палали вогники незбагненої радості та натхнення. Мені здалося, що виступ перед публікою так на неї вплинув.

– Боже, я досі ще під кайфом від твого виступу. Тепер у тебе буде на одного прихильника більше.

Я взяв її під руку і ми мирно вийшли на вулицю в обійми літнього вечора, що ніжно лоскотав своїм дотиком, приємно заглядав у лице прохолодним вітерцем. Вона розсміялась.

– Прихильників і так вже багато. Вони створили фан-клуб і на сайті обговорюють виступи.

– Ти давно виступаєш?

– З дванадцяти років. Я починала грати на гітарі, пробувала на фортепіано, але досягла гармонії, коли почала грати саме на лютні.

– І як в тебе так дивовижно виходить?