Читати книгу - "Історія Юхима"

– Не знаю. Про таке не питають. Воно само або відбувається, або ні.

Ми підійшли до темно-синьої Ауді, що стояла на парковці. Пенелопа відчинила двері і повернулася до мене.

– Покатаємося?

Я погодився, не вагаючись. У салоні було тепло і трохи пахло парфумами. Я зручніше сів на переднє сидіння і пристебнув пасок безпеки. Те ж саме зробила і Пенелопа. Двигун плавно загудів і авто повільно почало рухатися, виїжджаючи на основну дорогу, де розвинуло більшу швидкість. Ауді виїхала з проспекту униз на набережну, де майже не було заторів на дорозі.

Пенелопа розповіла мені про своє життя. З дванадцяти років вона навчалася грати у музикальній школі, потім вчилася в консерваторії. Інтерес до музики у неї був із раннього дитинства, але поштовхом здійснити свою мрію стало внутрішнє бажання самовираження, яке так властиве підлітковій гіперактивності. До цього ще можна було додати раннє кохання, яке у неї стало нещасливим (а в кого перше кохання буває щасливим?) і заганяло у глибоку, як Марианська впадина депресію. Під час активного бурління підліткових гормонів, виникнення бунту нонконформізму і прагненню підвищитися серед сірих однолітків і посприяло тому, що вона стала активно вчитися музиціювати, прагнула досягти певних вершин мистецтва для внутрішньої гармонії і власних амбіцій.

У музиці, як не дивно, її надихали дуже багато музикантів, але кумиром був лише Бетховен. Десь із дев’ятнадцяти років Пенелопа почала давати свої перші виступи. Спочатку успіх був мізерним, а відчуття ніяковіння досягало величезних масштабів, але поступово усе стало навпаки. Вона ставала більш розкутою, впевненою у собі та творчих силах, віддаючи частину власної душі глядачам на розсуд. Музика повністю її поглинала і в цей момент вона забувала про усю незручність та сором’язливість, а натомість у неї відкривалося друге дихання: величаве відчуття стрімкого злету, панування над часом та простором, існування у тому вимірі мистецтва, де музика йде не від розуму, а від серця та душі, де ці райські звуки ведуть тебе самі, наче пальцями на струнах лютні керує не сама дівчина, а хтось із верху самого неба допомагає їй бачити і відчувати усі тони та відтінки звучання мелодії, яка полонить п’янким вином незбагненої радості, легким почуттям ейфорії та приємним, ніжним трепотом тіла.

Мабуть до сьогоднішнього дня, тобто до двадцяти семи років, Пенелопа вже могла би стати дуже заможною і мега-популярною музиканткою, але цьому на заваді стояло кілька факторів. Вона була дуже не організованою і не сильно вольовою людиною, щоб давати безліч концертів, часто гастролювати із гуртом «Срібний дзвін» (насправді вона давно вийшла з гурту, бо її не влаштовував шалений графік роботи), а більше віддавала перевагу розвагам, довготривалим відпочинкам, мандрівкам. Другий фактор – Пенелопа не мала хорошого продюсера, який мусив піклуватися про її інтереси. Вона нічого не тямила у шоу-бізнесі і сам продюсер, який працював на неї, був малодосвідченим і дещо незграбним. Та схоже, успіх її не настільки цікавив, щоб перейматися збільшенням розміру гонорару чи давати частіше виступи, збираючи повну залу натовпу. Хоча, навіть виступаючи нерегулярно, Пенелопа заробила собі на квартиру, будиночок та оцю машину Ауді. Але в цілому гроші її мало цікавили.

Наразі вона жила музикою. Це було її хобі і основна робота, яка добре годувала і вдовольняла більшість забаганок. Тому, Пенелопу можна було вважати щасливою, оскільки, як особистість вона вже склалася, але у творчому плані можна ще достатньо рости в гору. Чесно кажучи, мені було ніяково знаходитися в компанії цієї успішної, талановитої, впевненої у собі та амбітної дівчини (жінки, але про себе я називав її дівчиною). Я поруч із нею був нездарою. Ну що я можу дати їй такий собі простенький студентик, котрий немає за душею нічого? Усі мої успіхи закінчуються на здачі екзаменів чи заліків, а більшість джерел фінансування поступають від батьків, стипендії чи трохи підробіток у вільний від навчання час.

5

Вона зупинила автомобіль біля невисокого п’ятиповерхового будинку, вимкнула двигун і взялася за двері. Я зрозумів, що потрібно щось казати, доки вона не захотіла попрощатися. Сказати якісь важливі, надзвичайно актуальні слова, а проте у голові панувала цілковита порожнеча, наче власні думки перебували у глибокому анабіозі. Нарешті – пауза здавалася вічністю – до мене почало повертатися мислення із внутрішнім голосом.

– Пенелопо, чому ти мені довіряєш? Адже моя історія мало правдоподібна, а те, що відбулося вже, ти цього ще не знаєш.

Вона кілька секунд мовчала. У напівтемряві (горіли лише лампочки на зовнішній панелі) профіль її обличчя здавався таємничим і недоступним. Мене вабило до неї настільки, наскільки можуть притягатися магніти з протилежними полюсами.

– Я тобі вже казала, що мені здається, ніби ми неодноразово вже бачилися. В цьому житті чи в паралельному – не суттєво. Але це відчуття не полишає мене ніколи. Та й ти мені снився кілька раз. Тому у мене навіть зараз дежав’ю, наче точно така чи подібна розмова вже відбувалася між нами.

– Ти дуже гарно говориш. Якщо, наше «я» існує в моменті зараз, то чи можемо ми бути впевнені, що вчора або завтра були чи будемо тими ж самими: Юхимом і Пенелопою?

– Мені байдуже. Якщо я тебе знаю, то в минулому повинна була вже зустріти. Але оскільки це лише спогади, то таке минуле може бути не в моєму житті, а десь в альтернативному. Розумієш?

– Ти щебечеш, наче пташечка, – я нахилився і поцілував її.

Нас поєднувало значно більше ніж бажання інтимної близькості чи звірячого інстинкту злягання. Ні – це було щось вище за одні інстинкти, це було якесь глибоке та незбагненне відчуття тепла, спокою, відчуття любові, радості та прагнення бути разом. Можливо, це були перші паростки кохання, хтозна. Я вже не підліток, щоб вірити, ніби усе починається з першого погляду. Хоча про такі тонкі матерії важко думати розумом, їх або відчувають серцем до конкретної дівчини або не відчувають взагалі.

– Юхиме, хочеш, поп’ємо чаю у мене в гостях? – раптом запропонувала вона і хитро посміхнулася.

Від несподіванки, я наче язика проковтнув, але майже відразу зрозумів, що від такої пропозиції відмовляються лише геї та імпотенти. Ну ще хіба що порядні одружені чоловіки, які не звикли зраджувати своїй дружині. Оскільки, я не належав ні до першої, ні до другої, ні до третьої категорії, то вирішив погодитися.

– Гаразд. Але якщо ти будеш мене домагатися, я подам позов у суд.

– Домовилися.

6

Пенелопа повела мене у під’їзд.