Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

Запевняю, що решту випадків теж можна було б проінтерпретувати багатьма способами. Тому ми не вміщуємо списку осіб, чию смерть не було засвідчено. Зазначу лише, що він містить 83 прізвища й різні обставини трагічної загибелі.

Чи таке розмаїття інтерпретацій не перекреслить важливості пророцтв Ізидора Ф.? Аж ніяк. Заплутані й похмурі передбачення мого пацієнта позбавляють людину будь-якого шансу на захист. Неможливо навіть уявити собі жахливіший та жорстокіший фаталізм. Уявіть собі, що ми опублікуємо список з 83 осіб, із яких 13 трагічно загине. І справді, загине тринадцять, а може, дванадцять, а може, десять. Але раптом, за деякий час, ми переглянемо акти про смерть і відшукаємо жертв, відсутніх у списку, але яких дійсно стосувалися пророцтва Ізидора Ф. Людина з його провіщень стає приреченою на пожирання гарпіями темних сил, безпорадною лялькою, чиї самовпевнені заяви про свободу волі розбиваються об суворі звуки давньоєврейських приголосних, a missa defunctorum[30] по цій ляльці — лише знущальний сміх самовдоволеного деміурга».

За цим патетичним акордом йшли нудні мудровані висновки, де особу Фрідлендера порівнювали з ясновидцями та різними медіумами, які провіщають у трансі. Анвальдт уже менш уважно дочитав статтю Вайнсберґа до кінця й заходився вивчати ті 83 інтерпретації, скріплені латунними скріпками. То був великий пакет, який вирізнявся з-поміж інших матеріалів і нотаток. Це його втомило ще більше. Насамкінець він залишив звукові пророцтва на платівці. Він відчував, що вони якимось чином пов’язані зі смертю баронеси. Анвальдт накрутив патефон і поринув у слухання таємничих послань. Те, що він робив, було цілковитим безглуздям: Анвальдт систематично прогулював у гімназії факультативи з мови Біблії й зараз міг так само успішно слухати записи мовою кечуа. Але хропаві звуки викликали в нього стан хворобливого збудження й захоплення, яке він відчув колись, уперше роздивляючись гнучкі грецькі літери. Фрідлендер видавав такі звуки, наче він задихався. Голосні то шуміли, то сичали, одного разу хвиля повітря з легенів замалим не розірвала стиснутої гортані. Після двадцятьох хвилин уперто повторюваного рефрену звуки припинилися.

Анвальдтові хотілося пити. Якусь мить він відганяв від себе думки про пінистий кухоль пива. Підвівся, поклав усі матеріали, крім платівки, до картонної коробки й пішов до колишнього складу канцелярських товарів, який тепер був обладнаний письмовим столом і телефоном, і правив йому, референтові з надзвичайних справ, за кабінет. Подзвонив докторові Ґеорґові Маассу й домовився з ним про зустріч. Тоді подався до кабінету Мокка, аби показати тому список із 83 прізвищ та поділитися власними враженнями. Дорогою проминув Форстнера, що саме виходив від шефа. Анвальдт здивувався, побачивши його тут у неділю. Він уже хотів було пожартувати на тему нелегкої праці в поліції, але Форстнер без жодного слова пройшов повз нього й швидко збіг сходами. (Ось так виглядає людина, яку Мокк затиснув у лещатах). Він помилявся. Форстнер увесь час був у лещатах. Мокк лише час від часу їх затискав. Саме це він щойно й зробив.

Штандартенфюрер СС Еріх Крауз старанно відокремлював справи професійні від приватних. Звичайно, останнім він присвячував значно менше часу, але то був час точно визначений, наприклад, неділя, яка вважалася днем відпочинку. Після пообіднього сну він мав звичку з четвертої до п’ятої розмовляти із чотирма своїми синами. Хлопці сиділи за великим круглим столом і доповідали батькові про свої успіхи в навчанні, ідеологічну діяльність у Гітлер’юґенді та зобов’язання, які вони постійно виконують заради фюрера. Крауз походжав кімнатою й добродушно коментував почуте, удаючи, що не помічає придушених позіхань чи поглядів, крадькома кинутих на годинник.

Але свою першу неділю в Бреслау він не міг провести із сім’єю. Смак обіду йому псувала прикра думка про генерал-майора Райнера фон Гарденбурґа, шефа бреславського Абверу. Син провінційного муляра-алкоголіка, він усіма фібрами душі ненавидів цього штивного аристократа з моноклем. Крауз поглинав чудовий шніцель із цибулькою й відчував, як у шлунку лускають пухирці шлункового соку. Він люто підвівся, оскаженіло жбурнув серветку й подався до свого кабінету, щоб уже вкотре за сьогодні подзвонити Форстнерові. Та замість вичерпної інформації про Анвальдта він змушений був протягом півхвилини слухати довгі гудки. (Цікаво, куди подівся цей сучий син). Тоді набрав номер Мокка, але коли директор поліції підійшов до телефону, Крауз кинув трубку на важелі. (Я й так нічого не довідаюся від цього люб’язного гівнюка, крім того, що він мені вже сказав). Свою безпорадність перед Гарденбурґом, якого він знав іще з Берліна, Крауз якось виправдовував, але безпорадність перед Мокком була гідною хіба що зневаги, і це боляче вражало його пиху.

Він кружляв навколо столу, наче оскаженіла тварина. Враз зупинився й ляснув себе по лобі долонею. (Ця чортова спека мене доконає. Я вже й думати розучився). Тоді зручно вмостився у фотелі й подзвонив. Спершу Гансові Гоффманну, а тоді Моккові. І одному, й другому він сухим тоном дав кілька розпоряджень. Тон його голосу змінився під кінець розмови з Мокком. Холодний тон начальника раптом зірвався на божевільний вереск.

Мокк вирішив виїхати ввечері до Цоппота. Це рішення він прийняв після візиту до Вінклера. Дзвінок Крауза вирвав його з пообідньої дрімоти. Гестапівець тихо нагадав Моккові про його залежність від таємної поліції й зажадав письмового рапорту про діяльність Анвальдта на користь Абверу. Мокк спокійно відмовив йому, сказавши, що йому належить відпочинок і сьогодні увечері він від’їжджає до Цоппота.

— Ну, а ваша знайома?

— Ах, ці знайомі... Вони то є, то їх немає. Ви ж знаєте, як воно буває з ними...

— Не знаю!!!