Читати книгу - "Предок"

Херонімо закрутив головою:

— Хай Господь захистить! Не помсти. Ні! Але… — путався в словах, висвітлюючи свій замір. — Я… правди ради… аби не плескав, вражий син того, чого не має.

Гітана притакнула головою й простягла руку:

— Добре. Бачу: не хочеш, — чи не смієш! — провітрювати своїх таємниць. Хай! Не я, а Господь судитиме тебе, якщо є за що! Мені ж іще одну монету додай: і Белен тобі дасть, чого потребуєш.

Діставши третього золотого, циганка шугнула ящіркою в розколину скелі. Немов провалилась у безодню.

Бо ж знала стежки, як скельні звірі, і поночі не спіткнулася б на каміння.

Але ж поставила «вартового»: з легеньким шарудінням зі щілини виповз великий гад.

Глянув на тьмяний вогник зачадженого лоєвого каганчика й уперся в Хероніма зацікавленим поглядом золотих, — як намистини круглих, очей.

Немов питався: — А ти ж — хто? І по що до нас завітав?

Немов би прислухався хвилину і, не отримавши відповіді, втяг своє пружне тіло в чорну щілину, зарослу мохом.

Мовляв: досить показатись! Прихожий не матиме бажання зачіпки!..

На старому, посіченому сокирою чи ножами столі, лежав прикритий ганчіркою труп великого крука. Біля нього сидів кіт. Обмотався хвостом, немов йому мерзли лапки, і байдуже обнюхував мертвого птаха. На гостя не зважав.

Незабаром знов з’явилася гітана й піднесла вгору скляну, блакитнаво-зелену пляшечку з прозорою тектиною.

— От! Дай випити в воді. Ліпше в воді, як у вині. Це — наше, циганське питво[77]. Мало коли даємо його не циганам! Своїм же даємо, коли хтось починає зраджувати чужинцям відвічні наші таємниці. Хто вип’є, — забуде все попереднє: і ким є, і як зветься, і де живе. Наллєш усе нараз — впаде як мертва людина та… Але не бійся: не вмре. Ні сил, ні здоров’я не втратить. Тільки саму пам’ять. Очуняє, буде як немовлятко — новою людиною в новому житті. А хочеш, щоб сталася ця зміна непомітною — давай щоденно краплинами: від десять аж до двадцяти. Тільки щодня! Без пропусків.

Херонімо ще дав бабі срібняків.

— Белен — не відьма, не вбивниця, — говорила гітана і провадила гостя стежками-жолобами: Обережно: тут — поріжок, а зліва — урвище!.. Белен — як доля: одним наливає радість, другим — горе… Бо ж одно виростає з другого… Такий закон! А мені… мені однаково! Бо ж я, — як доля! — не питаюся і не знаю, кому що чиню, і на що так а не інак… Дає моя рука. Але не серце й не розум… Ну, ходи здоров дорогами правими!

І знову зацокотіли по кам’янистих шляхах копита кінські…

Із Сараґоси їздці розділились: двом слугам звелів Херонімо догнати дон Карльоса, що хіба далеко не міг зайти пішки. Мали стежити за ним так, щоб він не помітив їх і — видима річ, — охороняти мали його, безборонного, як би було треба.

Так проведуть його аж до малої пристані Тортози, відкіль хотів він непомітно відплисти до Святої Землі. Коли і яким кораблем — про те мав довідатись один із слуг та негайно про це сповістити Херонімові, що чекатиме в Тараґоні, у манастирі францисканців. Другий посланець мав залишитись при дон Карльосові, аж до відпливу корабля.

Коли б до того часу не прибув Херонімо, то повинен був непомітно пробратися на корабель і плисти з паном аж до Святої Землі.

Слугу було вибрано певного, який щиро любив дон Карльоса. То ж можна було на нього цілком покладатись.

Але Херонімо й Пальоміто не поїхали відразу до манастиря францисканців.

Спочатку повернули до печер у «Жовтих Горах».

Погану славу мали ті печери: не тримались їх ані цигани, ані контрабандисти…

Різне говорили люди про ці «cuevas» — льохи. І різне бачили там ті, кого з конечности вела біля них дорога.

Але ж усі сходились на одному: «Пилатів дух» — бо ж таки кожному відомо, що з Тараґони походив Понтій Пилат! — береже тих земних печер…

І з одної до другої ходить його біла постать і все тре, — ніби миє, — руки.

Але ж річ у тому, що тре сухі руки! Бо в тих горах і печерах нема джерел. І навіть вода з дощів не затримується, а летить в ущелини й провалля додолу…

Дехто казав: покутує там Пилат! І до Останнього Суду триватиме та покута…

Тоді — не