Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

— Еге ж, — відповів Квінт, трохи спантеличений, — певне, що навчив.

— Чудово! — зрадів Лініус. — Бачиш, повітроплавання і керування нижньонебовою кліткою у чомусь схожі між собою. Так, звичайно, сьогодні практиканти з Лицарської Академії вправляються на навчальних кораблях у Нижньому місті, а колись, у давнину, вони осягали основи повітроплавання саме у клітках.

Квінт кивнув головою, але промовчав. Не маючи бажання залишатись у Санктафраксі жодної зайвої хвилини, він не хотів узагалі порушувати тему Лицарської Академії. А Лініус, здавалося, не вважав на його мовчанку.

— Мені подобається нічний Санктафракс, — провадив Академік, — коли немає денної штовханини та метушні. Отих кошиків, які вічно прибувають і відбувають, отого невпинного гуку. — Він повернувся до Квінта. — Я розумію, усвідомлюю, що ми, академіки, залежимо від доброї волі мешканців Нижнього міста, для нас це питання життя і смерті. Але, хлопче мій, які ж вони подеколи галасливі! Лайка, вереск, ґвалт торгівців. Щодня я чекаю, коли виб’є північ і останні з них відбудуть у Нижнє місто до себе додому, а Санктафракс повернеться до свого споконвічного вигляду як місця спокою, тиші та академічної споглядальності…

Зненацька з будинку по ліву руку долинув лютий рев із нотками зчудування, а відтак — оглушливий глумливий сміх. Почувся спів: «Гетьте по норах! Гетьте по норах! Гетьте по норах!»

Квінт запитально поглянув на Лініуса. Професор зітхнув.

— Можливо, у декого з нас наукове мислення на вищому рівні, ніж у решти, — вирік він.

— Що це за одні? — запитав Квінт.

— Бурегляди, — відповів Академік, зводячи догори занепокоєний погляд. — Судячи з гармидеру, одна з їхніх кумедних церемоній висвячення в розпалі. — Він спохмурнів. — Бурегляди подекуди такі самі непрогнозовані, як і погода, що її вони пильнують.

Квінт із професором продовжували свою путь, і шум вечірки згас за їхніми спинами. Знову запала тиша — гнітюча, непроникна. Може, Найвищому Академікові вона й була до душі, але не Квінтові. Хлопцеві вона видавалася лиховісною, неприродною, і, — можливо, через те, що йому важко було повірити, ніби місце, яке так часто поставало перед ним розбурханим людським сонмищем, могло бути таке порожнє, — Квінт аж здригнувся, уявивши собі обличчя в сутіні, які лупали очима з кожного закамарка, з кожної шпарини. Коли він напружував зір, там і близько нікого не було, а все ж хлопець не міг спекатися відчуття, що їх сочать.

Нарешті під ногами загули мостини величезної пристані, і професор рушив до старосвітської на вигляд клітки, яка тихенько порипувала під подмухами леготу. Клітка висіла у повітрі, прикріплена до корби на самісінькім краю причалу. Професор підійшов до неї, відсунув шплінтовий засуві заходився піднімати клітку на брязкучому ланцюгу, аж поки вона порівнялася з помостом. Квінт потяг на себе ґратчасті двері. Ті з рипом розчинилися.

— Після вас, — сказав він.

Хлопець не без бентеги витріщився на висячу клітку. На відміну від підвісних кошиків, які переправляли пасажирів угору і вниз, курсуючи між Санктафраксом і Нижнім містом, то був старовинний пристрій. Через свій веретенистий каркас, взятий у пруття летючий камінь та потьмянілі патрубки і рурки, клітка справляла враження вкрай ненадійної, вкрай непевної…

— Вона безпечніша, ніж видається, — запевнив Квінта Лініус, умощуючись на своєму місці у клітці. Сівши, він засвітив свого ліхтаря та лампу, почеплену на каркасі упорівень з його головою, і обернувся до Квінта. — А все ж, як я вже казав, керування кліткою завжди трохи ризиковане, особливо, коли в повітрі відчувається морозець.

Квінт проковтнув клубок у горлі. У нього над головою із криком немовляти шугонув у небі снігун. Зціпивши зуби і з усієї сили намагаючись зберегти хоробрий вигляд, Квінт ухопився за дверну раму і ступив у клітку. Вона несамовито закрутилася навсібіч. Професор перехилився через хлопцеву голову і замкнув двері.

— Отже, так, — підсумував він. — Оця штуковина, не знаю як її назвати, призначена для того, щоб підіймати-опускати, а оце — важільне хазяйство…

— Важелі гир, — поправив Квінт, по-знавецькому кивнувши головою. — Вони простіші за ті, що біля штурвала «Приборкувача ураганів», але якщо ця штука бодай трохи працює так, як повітряний корабель, то вони мали б регулювати нахил, швидкість і рівновагу.

Професор був вражений.

— Отже, ти гадаєш, ніби зможеш керувати кліткою?

Квінт подався вперед, потяг один важіль на себе, а другий відвів од себе. У відповідь клітка повернулася спочатку в один бік, потім у другий. Квінт схвально кивнув головою.

— Гирі наладнані на славу, — заявив він. — Що, рушаємо?

— Негайно ж, — відповів Лініус Паллітакс. — Поки не надто похолодало. — Він поплескав себе по кишені. — Настав час перевірити, наскільки правильно я переклав сувій, що ти приніс. Іноді письмо Старого лісу вельми каверзне. Сподіваюся, помилок не надто рясно… — Він замовк, і на його обличчі з’явився вираз безмежної втоми. — Може, Небо змилосердиться, і переклад виявиться вправний. Ну-бо, Квінте. Спускаймося!

Щойно корба закрутилася і клітка, брязкаючи ланцюгами, пішла вниз, із тіні виступила незграбна постать велетня, чиє обличчя з одного боку перетинав глибокий шрам. То був Пийпузо, плескатоголовий гоблін, сторож: щойно Найвищий Академік та його юний учень прибули на пристань, він не спускав із них свого цікавого ока.

Ледве нижньонебова клітка зникла з поля зору, Пийпузо добув із бічної кишені звій грубого шпагату. То була його мотузка-незабувайка. Гоблін прокрутив у своїй голові все, що бачив і чув. Лініус Паллітакс. Учень. Він відзначив час, місце, погоду… і щоразу, як карбував у пам’яті якусь подробицю, зав’язував на мотузці-незабувайці вузлика. Пізніше ці вузлики допоможуть йому пригадати все, свідком чого він став. Роздобуті відомості він продасть тому, хто більше заплатить.

Спочатку, коли вільний ланцюг був ще куций, клітка «брикалася». Та мірою того, як вона спускалася і ланцюг над їхніми головами дедалі розмотувався, давав про себе знати летючий камінь, і з’явилася спромога її приборкати. Орудуючи занімілими пальцями, Квінт завиграшки виконував Лініусові накази «опуститися нижче», взяти «ще більше праворуч» чи «ближче до скелі».