Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

Живчик пішов на дно. Та сама волорогова накидка, яка перше порятувала йому життя, тепер загрожувала його забрати. Її густе хутро просякло в’язкою рідиною і обважніло. Не заплющуючи очей, Живчик спускався усе нижче й нижче у в’язку рожевість. Він спробував виринути на поверхню, та його руки й ноги задерев’яніли. Сила вже полишала його.

«Потонути в рожевому меді!» — сумно подумав він.

Та й це ще не все: Живчик раптом зрозумів, що він тут не один. Щось порушило спокій рожевої рідини. Виявляється, її збурювала якась зміяста істота з величезною головою. Серце Живчикові гупало так, що у вухах закладало. Або він потоне, або його зжеруть. Оце так вибір! Він щодуху замолотив руками і ногами, звиваючись усім тілом.

Однак та тварюка була куди меткіша. Її тіло обвилося навколо хлопця, звідкись ізнизу вигулькнула широко роззявлена пащека — і поглинула його всього.

Вище, вище, вище підіймався він у рожевому сиропі і… зринув на поверхню. Виплюнувши все, чого встиг наковтатись, Живчик відкашлявся і набрав повні легені повітря. Відтак мерщій протер очі і придивився до довгого тіла та великої голови — що ж воно за проява? Мотузка з відром!

Його несло повз скісні схили, повз скупчення кутастих веретенників, які заклопотано виціджували останні краплі рожевого меду з уже обвислих міхурів своїх молочинок, ось він уже під стелею величезної печери. Відро загрозливо погойдувалось. Живчик прикипів до мотузки, ледве одважуючись дивитись униз, бо зовсім не дивитись він не міг.

Далеко внизу лишилися латки рожевих та брунатних полів. А зверху над ним — чорна діра в сяйній стелі, яка все ближчала, ближчала і…

Несподівано прямовисні стіни урвались, і Живчика знов оповили хмари гарячої кухонної пари. Просто перед ним виринуло повне, брезкле обличчя Пані-матки.

— О, ні, тільки не це! — простогнав Живчик.

Піт струменів по випнутих бровах та обвислих щоках Пані-матки, яка прив’язувала кінець мотузки. Її тіло коливалось і ходило ходором від найменшого поруху, наче міх з олією. Коли вона знімала відро з гачка, Живчик глибоко пірнув, молячись, аби вона не помітила його маківки над медовою поверхнею.

Щось монотонно мугикаючи, Пані-матка поставила відро на піч, потім завдала його собі на драглисте плече і вивернула в казан. Живчик шубовснув у булькітливе вариво.

— Ай-ай-ай! — заволав він. Усю його відразу як водою змило, щойно він побачив, як Пані-матка, сопучи та надсадно хекаючи, верталася до колодязя по нову порцію меду. — Що ж це таке коїться?

Мед був гарячий — досить гарячий, аби миттю зробити каламутним ціле відро вилитого у нього сиропу. Навколо Живчика булькотіло, стріляло і хлюпало в обличчя. Живчик розумів, що мусить вибратися звідси, поки не зварився живцем. Хлопець видряпався з дедалі густішої паристої бовтанки на край казана і «збіг» на черінь печі.

А далі? Живчик замислився. До підлоги було задалеко, щоб стрибати без ризику, а Пані-матка вже сунула від колодязя з новим відром меду. Живчик поспішив сховатися за казан і принишк, сподіваючись, що вона його не помітить.

Крізь калатання власного серця, яке, здавалось, ось-ось розірветься на шматки, Живчик чув, як Пані-матка бурмоче, помішує та куштує кипучий мед.

— Гм-м-м! — пробурмотіла вона і гучно цмокнула губами. — Якийсь дивний присмак. Немовби кислий… — вона знову сьорбнула і гикнула. — О, ні, все гаразд.

Вона важко відійшла і підхопила зі столу пару прихваток. Живчик розпачливо роззирнувся. Мед уже був готовий. Ось-ось його почнуть заливати у харчову руру. «Тепер вона мене запевне побачить!» — подумав хлопець.

Та Живчикові пощастило. Поки Пані-матка обмотувала шматиною перший оповитий парою казан і знімала його з печі, Живчик заховався за другий. А коли вона, з гуркотом поставивши перший казан на місце, йшла спорожняти другий, він метнувся за перший казан. Пані-матка, заклопотана лише тим, щоб учасно нагодувати медом своїх хлоп’ят, більше нічого не помічала.

Живчик залишався у сховку, поки Пані-матка силкувалася вивернути другий казан у харчову руру. Він чув, як після тривалого бурчання та сопіння клацнула засувка. Визирнув, щоб подивитись.

Пані-матка рухала вгору-вниз якимось важелем. У такт її рухам довга, повна гарячого меду рура крізь підлогу спускалася в нижнє приміщення. Вона шарпнула другий важіль, і Живчик почув клацання, а потім хлюпіт меду, що виливався в лотоки. З нижньої зали долинуло вдоволене ревіння зголоднілих істот.

— Ось вам, — прошепотіла матка, і її велетенські риси розпливлись у задоволеній усмішці. — їжте на здоров’ячко, хлопчики мої. Смакуйте ваш мед.

Живчик зішкріб із куртки налиплий мед і облизав пальці.

— Тьху! — скривився він і сплюнув. Перекипілий мед був просто бридкий на смак. Він витер губи затиллям долоні. Час було вибиратися звідси. Якщо прочекати до тої пори, коли Пані-матка збереться мити посуд, він конче попадеться. А чого йому найменше зараз хотілося, то це ще раз опинитись у смітниковій рурі. Так, але куди ж поділася ця Пані-матка?

Живчик протиснувся між казанами і роззирнувся. Її ніде не було.

Тим часом буйний галас у долішньому приміщенні й не збирався вщухати. Натомість, він дедалі дужчав і — принаймні так здалося Живчикові — ставав збудженішим.

Пані-матка, мабуть, теж відчула, що там щось не гаразд. До Живчика долетіли її слова:

— Що там, мої золотенькі?

Він сторожко обернувся і скоса поглянув на Пані-матку. Її величезне тіло обтікало крісло, що стояло у далекому куті кухні. Голова Пані-матки була закинута назад, на чолі лежала намочена шматина. Її щось непокоїло.

— Що це таке? — запитала вона уже вдруге.