Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Якби тоді нагодився Сванн, ще перед тим, як я взяв назад листа, у щирість якого, як мені видавалося, не повірила б тільки людина безрозумна, він, мабуть, переконався б, що мав рацію. Підступивши до Жільберти, що, відкинувшись на спинку стільця, просила взяти у неї листа, а сама його не віддавала, я відчув до неї потяг.

— Ану, тримайте міцніше, побачимо, хто дужчий, — гукнув я.

Вона заклала листа за спину, я оповив руками її карк, піднімаючи коси, які вона носила до пліч чи то тим, що дівчата в її віці ще косаті, а чи тим, що мати хотіла якнайдовше наряджати її дитиною, щоб молодитися самій, — і ми зчепилися. Я намагався пригорнути її до себе, вона чинила опір; її щічки, розпашілі від зусилля, взялися плямами, круглими й червоними, як вишні; вона реготала так, ніби я лоскотав її; я стискав її ногами, мов деревце, на яке збирався оце здертися; вправляючись у цій гімнастиці, я аж задихався, але сапав я не тільки від м'язової напруги і не тільки від бойового завзяття, і нагло разом із краплями поту пролилося ще й моє заласся, якого я навіть не зумів затримати настільки, щоб пізнати його смак; тоді я взяв листа. А Жільберта добродушно мовила:

— Знаєте, якщо хочете, ми можемо ще трошки помоцюватися.

Можливо, вона невиразно відчувала, що я завівся гратися ще й з іншою метою, але, мабуть, не помітила, що я свого таки доп'явся. А я, боячись, як би вона цього не вловила (за мить вона, ніби засоромлена, якось скулилась, і мені спало на думку, що боявся я не даремно), згодився помоцюватися ще, аби Жільберта не здогадалася, що я ставив перед собою лише другу мету і, добившись її, мав тільки одне бажання: спокійно посидіти рядком із нею.

Повертаючись додому, я раптом пригадав собі, побачив наяву образ, відсунутий десь на задній план, отож досі непомітний, відсторонений, — образ страшенно закуреного приміщення, навіяний прохолодою заклечаного зеленню павільйончика. То був образ комбрейського покоїка мого дядька Адольфа, де справді панував такий самий дух сирости. До мене ніяк не доходило, і я на час покинув дошукуватися, чому спогад про такий незначний образ сповнював мене таким раюванням. На разі мені здавалося, що я цілком заслужив зневаги маркіза де Норпуа: досі над усіх письменників я предкладав того, кого він називав просто «флейтистом», а до правдивої екстази мене доводила не якась глибока думка, а всього лишень запах цвілі.

З якогось часу тільки-но хтось із гостей згадував у тому чи тому домі Єлисейські Поля, як матері глипали на нього явно стривожено, — так дивляться вони на медичне світило, якому більше не довіряють, оскільки за чутками надто часто він помилявся в діагнозах. Матері переконували, що цей парк шкідливий дітям, що саме там можна схопити ангіну, кір і всяку застуду. Моя матір, як і колись, посилала мене туди, і деякі її подруги, не засуджуючи її за це відверто, уболівали, одначе, над її безпечністю.

Неврастеніки, всупереч загальній думці, «прислухаються до себе» менше за інших; вони чують у собі цілу купу такого, через що, — як виявляється потім, — вони непокоїлися даремно, і зрештою перестають зважати на будь-що. їхня нервова система часто волала їм: «Рятуйте!» (ніби вона тяжко недугувала, а це було просто на снігопад або ж їх чекав переїзд), і вони призвичаїлися легковажити такими застереженнями, — так солдат у запалі бою настільки їх нехтує, що потім, помираючи, здатний прожити ще кілька днів здоровою людиною. Одного ранку, притлумивши в собі постійні свої страхи, циркуляція яких тепер так само не доходила до моєї свідомости, як і циркуляція крови, я весело влетів до їдальні, де вже сиділи при столі мої батько-матір. Сказавши собі, як завжди, що коли мені холодно, то це не означає, що треба зігрітися (бо до цього, може, призвела, скажімо, нагінка) і що коли нема апетиту, то це не означає, що їсти не треба (бо це просто на дощ), — я сів до столу, та щойно тільки з'їв шматок смачної котлети, як мене занудило і в голові запаморочилося — грізна заповідь близького занедужання, чиї симптоми заслонила і затримала крига моєї байдужосте, але тепер воно нагадувало про себе, вперто зрікаючись їжі, що ставала мені поперек горла. У мене майнула думка, що мене не пустять надвір, коли помітять, що я хворий, і це додало мені — як інстинкт самозбереження пораненому — сили припхатися до свого покою (там я побачив, що в мене температура сорок), а потім піти на Єлисейські Поля. Вбита цвяшком у моє замліле, мляве тіло весела думка жадала, вимагала солодкої втіхи від гри в перейми з Жільбертою, і через годину, ледве на ногах тримаючись, але щасливий, що я з нею, я ще знаходив у собі снагу втішатися.

Удома Франсуаза освідчила, що я «нездужаю», що я «то горю, то мерзну», а викликаний лікар заявив, що «краще б мене била і тіпала» пропасниця (така гарячка звичайно супутня запаленню легенів і була б лише «солом'яним вогнем»), ніж мати справу з її «підступнішими» і «зачаєнішими» формами. Уже віддавна я зазнавав нападів ядухи, і наш лікар (на досаду бабусі, яка вже бачила мене безнадійним запивакою) порадив мені, крім кофеїну, приписаного мені, щоб я легше дихав, пити, скоро я відчую наближення кризи, пиво, шампан або коньяк. Викликана алкоголем «ейфорія» має, на його думку, запобігати атакам хвороби. Домагаючись у бабусі дозволу випити, я не лише не таїв, а ще й, навпаки, часто майже зумисне викликав задих. А втім, відчуваючи близький напад і ніколи не знаючи, якої гостроти він набере, я потерпав на думку, що стривожу бабусю, і це мене лякало ще більше, ніж власні муки. Але водночас моє тіло, чи то воно від кволости не могло зносити біль, чи то боялося, як би незнані й неминучі муки не наразили його на надсильну й небезпечну напругу, спонукало мене неодмінно остерігати бабусю, де йому боліло, і в цих моїх скаргах було вже щось від невідворотности фізіологічного процесу. Досить мені було помітити