Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

Але дівчина дивилася кудись поверх його голови, і співак здивовано обернувся.

— Розімкни проміння вій, — мовив Павло. — Добрий день!

— Подобається тобі ця пісня? — спитала Султана.

— Щось не дуже…

— Значить, ви знайомі?.. — підозріливо і дуже розчаровано сказав Горе.

А Чунту, побачивши цього відвідувача, нахмурився і вийшов з-за прилавка. Відтоді, як побував у кімнаті Горе, він запрошував перукаря до себе, одпускав Султану з ним у місто, а потім розпитував дочку про їхні розмови. Павла ж навіть не згадував. Хіба інколи міг лайнути хлопця в думці за те, що той принизив його перед дочкою. Та й зараз мав намір вигнати юнака, але збагнувши, що Горе і Павло знайомі, вдавано посміхнувся і подав руку.

— Радий, дуже радий, що ти прийшов, — на диво весело заговорив він. — Сідай, бо життя, як співає Горе, — сама омана. Так, так… Жартуйте, розважайтесь. Тільки не піди, не поговоривши зі мною… Пам’ятаєш ту історію…

І попростував до прилавка. Вмостився на стілець, надувся, як папуга, не зводив з хлопців очей.

Павло сів біля Горе.

— Заспівай нам ще, — попросив він перукаря.

— Щось не хочеться, досить уже… — відповів той, кладучи мандоліну на стілець. — Ну, то підемо сьогодні в кіно? — спитав Султану.

Дівчина завагалася.

— Та… ще не знаю… — І запитливо глянула на Павла.

Горе зиркав чорними, неспокійними очима то на неї, то на нього.

— Бач, як воно буває! — мовив ображено. — Про Павла ти ніколи й не згадувала.

— А що вона могла згадувати? — засміявся Павло. — Ми бачились усього два рази… От і не було нічого цікавого.

Павло почував себе у шинку добре. На якийсь час забув про підземну галерею, шифровану передачу, про скриню, забиту грішми… Чунту хоче з ним говорити. Але й Султана дивиться на нього з ласкою і теплотою.

Тільки Горе дуже непокоїться.

— Ну, що будемо робити? — запитав нетерпляче. Глянув на годинник і спохмурнів. Він завітав сюди на півгодинки, щоб домовитися з Султаною про вечір. А зараз мусить іти НІ з чим. Павло став між ними. Почував себе зайвим. Але не хотів залишати їх разом. Розумів, що й Султана теж схвильована.

— Та що ж нам робити? — відповів Павло. — Посидьмо ще трохи…

— Я мушу йти. Може і ти зі мною?

Павло глянув на нього з подивом:

— Мені ще не хочеться.

— Зоставайся, — просила Султана. Пильно дивлячись на нього, м’яла і розгладжувала край скатерті,

— А… ввечері?

— Може, на другу неділю, — мовила дівчина.

Струни аж зойкнули, так стиснув Горе свою мандоліну. Чорні очі його зволожилися і заблищали, наче дві маслини. Дідугани біля столу загомоніли голосніше.

— Будь здоров, — потиснув йому руку Павло.

Перукар вийшов.

— Трошки засмутився він, — з жалем сказав юнак.

— Горе не з тих, що засмучуються через дрібницю…

Чунту, сидячи за прилавком, стежив, за ними, наче хижа птиця.

— Любить він тебе, — мовив стиха Павло.

Султана мовчала і все розправляла край скатерті. А в грудях у неї тріпотіло ніжне і тепле почуття. Вона б не підвелася з-за столу, якби навіть їй сказали, що настає кінець світу.

— Правда ж, любить? — стиха перепитав юнак. Він не вмів розмовляти з дівчатами. Але, побачивши

Горе біля Султани, зрозумів те, чого, можливо, не збагнув би й після багатьох розмов з нею. Здивовано дивився на її чорні коси, на лице з гострими вилицями та невеличким носом, на косі очі, соковиті уста, блискучі білі зуби, невеличке підборіддя. Чи гарна вона — не зміг би сказати, але хлопцеві раптом захотілося торкнутись її повік, що прикривали довгуваті очі. Відчув, що по всьому тілу розійшлося якесь приємне тепло.

Султана мовчала. Розуміла, що Павло приятелює з Горе і зараз почуває себе ніяково. Побоювалась, щпб через якесь її необережне слово він не охолов до неї.

— Може й любить, — відповіла так само тихо, як і Павло Відчула, що він став стриманим і замкнувся в собі. Стурбовано глянула на нього і заговорила швидко, поривчасто, наче перед цим, доганяючи його, пробігла велику відстань. — Може! Але я… я ні. Яка ж моя провина? Жила під замком, завжди побита… Роками тут, у шинку… І от мені дозволили вийти. Горе повів мене в кіно, а потім до кондитерської… Вперше мені прислужували, а не я комусь. Там сиділи люди… Вони сміялися, веселились… Яка ж моя провина? Я ні…

“Бідолашний Горе, — подумав Павло. — Він сприйняв за любов радість людини, яка вирвалася з тюрми…”

І враз здригнувся, спохмурнів. Це слово нагадало йому про Фаніку.

— Не віриш?.. — стурбовано запитала Султана, помітивши, як змінився він на лиці. Боялася, що Павло зараз встане і піде геть, не захоче з нею зустрічатися.

— Дайте дві кави, дядьку Чунту! — гукнув від столу один дідуган.

І Павло знову стрепенувся.

“Люди гинуть, — забилася в голові думка. — Стільки сліз, крові… І саме тепер… ми…”

Султана, нічого не розуміючи, втупилась в нього косуватими очима.

— Зараз! — промимрив Чунту, бачачи, що дівчина не збирається йти по каву. І встав із-за прилавка.

— Може, підемо в місто? Хочеш? — запропонував Павло.

Султана мало не затанцювала од радості. Мить сиділа нерухомо, а потім підхопилася з стільця:

— Зараз! Я тільки одягнуся!

Зоставшись сам, Павло довго дивився на картину, де було намальовано корабель, захоплений на морі штормом. Не здається! Фаніка теж тримається.

І раптом посміхнувся; сонячний промінь пробився крізь вітрину, і корабель аж засяяв, непереможний і сильний.

“Не потоне”, — подумав радісно.

Охоплений почуттям впевненості й надії, хлопець встав, підійшов до Чунту.