Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Почався новий етап у житті Григорія, етап, про який не збереглося жодних прямих документальних свідчень, окрім єдиної згадки М. Ковалинського, наведеної вище. Нам залишається, спираючись на ті чи ті опосередковані дані, спробувати бодай фраґментарно відтворити цей період біографії Сковороди або хоча б окремих його моментів[105].

Отже, за примхою долі перетнулися шляхи київського «спудея» і самодержиці всеросійської…

Постає питання: для чого, властиво, знадобився Сковорода цариці?.. А якщо без жартів, то яка назагал державна потреба була в тому, щоб терміновим порядком доставляти півчих з України до Петербурґа?

Ще місяця не минуло після перевороту, а їх уже одягали в мундири, й — уявімо лишень — за цей порівняно короткий час царське розпорядження про набір півчих встигло потрапити за призначенням, були відібрані найобдарованіші молоді люди, які потім подолали відстань у понад півтори тисячі верстов до Петербурґа трактом так званої Малоросійської пошти. Події, як бачимо, розгортаються стрімко. Складається враження, що поповнення двірської капели належало до найнагальніших справ нової імператриці…

Чим можна пояснити цей дивний факт?

На пам’ять спадають слова М. Ковалинського, що Єлізавєта була «любителькою музики і Малоросії». Таку характеристику потверджують свідчення сучасників. Один з них — Якоб фон Штелін, який багато років жив і працював у Росії, в тому числі при дворі Єлізавєти. Цей виходень із Швабії, виписаний за контрактом «для словесних наук та алегоричних винаходів», дослужився в Петербурзі до чину дійсного статського радника і був людиною воістину всюдисущою: читав лекції з риторики, поезії, критики, історії літератури, природничого права, логіки, філософії, активно друкувався в «Санкт-Петербургских ведомостях», очолював Художній департамент Петербурзької Академії наук, Монетний двір, займався гравірувальною справою, завідував каталогізацією імператорської бібліотеки, влаштуванням феєрверків та ілюмінацій. Поза всім іншим, його було приставлено як вихователя до племінника імператриці Петра Карла Ульріха, майбутнього царя Петра III. Я. Штелін полишив записки про розвиток музичного та хореографічного мистецтва в Росії XVIII століття. Ось що читаємо в цих записках: «Бувши ще великою княгинею (княжною? — Ю. Б.), імператриця… відчувала велике задоволення від церковної музики, якої навчилася з юності. У палаці, крім великої двірської капели, недалеко від апартаментів імператриці була ще для щоденних служінь друга маленька капела»[106]. Ця капела була, суттю, не двірською, а радше домашньою, з її півчими Єлізавєта спілкувалася повсякденно, незрідка сама брала участь у репетиціях.

В обох капелах більшість складали українці, що засвідчують матеріали репертуарних збірників «Російський Феатр, або Повне зібрання всіх російських феатральних творів», дослідження з історії російського театру П. Арапова, М. Лонґінова, інших авторів, те саме потверджує і Я. Штелін. Скромні, хоча повні своєї гідності, надиво артистичні «черкаси», як їх тоді тут називали, стали природною ланкою між любов’ю цесарівни до співу та її інтересом, а згодом симпатією до їхнього пісенного краю, який Я. Штелін порівнює з французьким Провансом.

До того ж Єлізавєта була, властиво, малоросійською поміщицею, володіла на Україні маєтностями, українцями були її духівники — панотець Констанцій та колишній студент Києво-Могилянської академії Федір Дубянський, секретар Петро Мирович, камер-лакей Іван Котляревський[107].

У капелі вперше побачила Єлізавєта й Олексія Розумовського, вчорашнього пастуха з Чернігівщини і майбутнього ґрафа Римської імперії, неофіційного чоловіка цариці. 1731 року полковник Федір Степанович Вишневський (ми ще зустрінемося з ним), проїжджаючи через село Чемер, звернув увагу в церкві на молодого красеня з чудовим голосом і повіз його з собою до Петербурґа, до двірської капели. Тут Олексія Розума помітила цесарівна і забрала його до свого двору, де він був спершу півчим, потім бандуристом, а невдовзі, після заслання камер-пажа Алєксєя Шубіна, став — уже як Розумовський — найближчою для цесарівни людиною… Коли Єлізавєта, перш ніж наважитися на переворот, таємно зібрала «найменший консиліум» з числа кавалерів свого двору, саме Розумовський, висловлюючи думку всіх присутніх, сказав: «Ця річ не потребує заскніння, але безперешкодної дії…»[108]. І жеребок було кинуто.

Цікаво, що, крім Розумовського, з п’ятьох членів «найменшого консиліуму» ще двоє мали стосунок до капели — двірський півчий Я. Шубський і вчитель музики К. Шварц. Останній супроводжував Єлізавєту, коли вона на чолі гренадерської роти їхала брати під арешт «сестрицю» Анну Леопольдівну та її сина, малолітнього імператора Іоана Антоновича. Так з волі історії доля двірської капели тісно переплелася з великою політикою.

Отут якраз і повернімося до питання про причини такого термінового виклику українських півчих до столиці.

Вступити на престол — то ще половина справи, треба було сісти на ньому міцно й надовго. А задля цього необхідно насамперед усунути ворогів і сміливіше обіпертися на друзів, чим Єлізавєта зайнялася невідкладно. Тих, від кого вона потерпала ще цесарівною, з дня на день очікуючи насильницького постригу в черниці, — Остермана, Мініха, Левенвольда, Менґдена, Ґоловкіна, було засуджено до смертної кари, яку лише в останню хвилину замінили на заслання. Натомість ті, на кого нинішні засуджені ще вчора дивилися зверхньо, «кавалери» Єлізавєти, були ущедрені ласкою. Вже 30 листопада брати Шувалови, Воронцов і, звичайно ж, Олексій Розумовський стали дійсними камергерами. Лейб-медик Іоган-Германн Лєсток, що йому цесарівна довіряла свої дражливі справи, невдовзі став ґрафом. Ґренадерську роту Преображенського полку, яка відіграла вирішальну роль у перевороті 25 листопада, було перетворено у Лейб-компанію, причім сама Єлізавєта прийняла звання капітана, а Воронцова та Розумовського призначено поручниками Лейб-компанії з чином ґенерал-поручників. Солдати роти недворянського походження зараховані були в потомственні дворяни, їм подаровано маєтності. Сержанти