Читати книгу - "Страшні історії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Оксано, он там, у торбі, є термос із кавою та сандвічами. Прошу, беріть, кава є горьяча.
Двічі припрошувати не довелося. Порядно зголоднілі мандрівники швидко розібрали бутерброди з гуцульською ковбасою, які Зорян Бачинський охрестив сандвічами, по черзі запиваючи їх не такою вже й гарячою, але принаймні теплою ще кавою. Тим часом новий знайомий, очевидно, зрадівши вдячним слухачам, розповідав:
— Я, знаєте, ніколи раніше тут, в Україні, не був. Уроджений у Квебеку, то, знаєте, таке місто, французька частина Канади. Мій прадід — тутешній, із Коломиї, я вже вам казав. Бачинські тут узагалі досить відомі є. Особливо Левко Бачинський, як його кликали тут — Лев. Адвокат, знаний діяч політики…
— І тут політика, — не стрималася Оксана і зойкнула — так сильно тицьнув її ліктем у бік Максим.
Вона хотіла сказати йому щось образливе, та він мімікою показав: краще тепер мовчати і слухати його, бо невідомо, мовляв, як іноземець до школярських зауважень поставиться. Оксана все зрозуміла і таки прикусила язика, але, як всякий митець, все ж таки лишилася задоволена собою. Висловила думку про дорослих, котрі весь час говорять про політику.
— Та ні, — відмахнувся Зорян Бачинський, цілком зрозумівши настрої дівчини. — Політика тут ні при чому є. Просто Левко Бачинський досить різко критикував владу. Мій дід, ну, син його, знаєте, так само критично налаштований був. Потім, якщо ви трошки знаєте історію, — прозвучало «історию», — багато хто з тутешніх аристократів змушений був перебиратися за кордон. Так мої предки опинилися спочатку в Парижі, тоді — за океаном, у Канаді. Але не всі Бачинські звідси виїхали. Мій дядько Зенон лишився жити в цій місцевості. Тільки жив він окремо від людей, бо був, знаєте, мольфаром.
— Це що за чудо? — поцікавився Денис, дожовуючи рештки бутерброду.
— Так тут чаклунів називають, — поспішив пояснити начитаний Максим. — Хочеш — можеш казати «відьмак», теж буде правильно.
— Знаменито! — вигукнув Зорян Бачинський. — Отже, Зенон мав у тутешніх краях серед людей добру славу. Бо мольфаром був світлим, лікував, допомагав, від лихого ока захищав оберегами. Мешкав на маленькому хуторі, на люди не часто виходив. Усім необхідним добрі люди забезпечували. Дожив мольфар Зенон майже до ста років, не так давно помер. Чоловік грамотний був, усе ж таки один із нащадків адвоката Лева Бачинського. Виявляється, склав тестамент…
— Що склав? — перепитала Оксана.
— То є заповіт майна, — пояснив Зорян Бачинський. — Свою хату заповів будь-кому з нащадків Лева Бачинського, кого по закордонах відшукають, бо тут у нього рідних не лишилося. Кого так само серед живих нема, хто колись зрікся мольфара… Одне слово, розшукали юристи в Квебеку мене. Оце я приїхав. Аби вирішити, що зі спадщиною робити.
— Як що, — діловито промовив Білан. — Вступати у володіння. Все ж таки будинок у Прикарпатті, в туристичній зоні, земля ваших предків…
— Та і я про це, — зітхнув Зенон Бачинський. — Тільки мені сказали, що в хаті діда Зенона водиться нечиста сила.
Запала тиша. Лише дощ стукотів по даху джипа.
Глава 8Проклята спадщина
Мовчанку порушив Максим. Кашлянув, поцікавився обережно:
— Для чого ж ми туди їдемо, пане Бачинський?
— Прошу дуже, мсьє, не треба зі мною панькатися, — попросив спадкоємець. — Можете звати мене запросто Зоряном, без всяких отих панів. Який я пан, у мене в Квебеку лиш лікарська практика. Домовились?
— О’кей, — відповів Максим. — Значить, Зоряне, ви їдете спілкуватися з нечистою силою?
— Навпаки — я хочу довести всім тутешнім страхопудам, що нічого нечистого в хаті діда Зенона не може бути. Мене тут переконували: він знався з темними силами, постійно викликав їх у своєму помешканні…
— Чекайте! — перебив його Максим. — Ви ж казали, що мольфар знався зі світлими силами?
— І мені таке говорили, — кивнув Зорян Бачинський, не обертаючись. — Та коли я сюди приїхав, почув так само іншу історію. Знайшовся чоловік, який розповів: є, знаєте, факти, коли мольфар намагався знайти контакт із нечистю. Тому будинок його є проклятим. Тож мені треба чимшвидше позбутися його.
— А ви там жити хотіли? — здивувалася Оксана. — Переїхати з Квебека в Коломию?
— У мене, знаєте, є одні партнери. Там, у Канаді. Так само українці, — він промовив «українчі», — які не хочуть втрачати коріння. Можна вкласти якісь гроші, зробити тут невеличкий кемпінг. Місце гарне, затишне, я вже був, дивився. Не стільки для прибутку, скільки, знаєте, аби якийсь шматок справжньої України в нас був. Ми могли б так само приїхати сюди на свої вакації…
— Куди? — знову не зрозумів Денис.
— На канікули, — пояснив Білан. — У відпустку, якщо хочеш.
— Усе ти знаєш, — буркнув Черненко.
— Словом, — вів далі Зорян Бачинський, — мені хотілося б тут, в горах, щось таке своє мати. Але знаючі люди кажуть… Так, чекайте, здається, приїхали.
За розмовами мандрівники не стежили за дорогою. Та це й неможливо — за вікном густа темрява, дощ і вітер. Проте Максим усе ж таки відзначав, що в якийсь момент джип з’їхав із головної дороги і пересувався вже між дерев. Дорога що далі, то частіше починала петляти, нагадуючи слід, залишений величезною казковою змією. Коли джип загальмував, фари вихопили з темряви обриси якоїсь невеличкої споруди.
Зорян вибрався з машини першим і, попросивши пасажирів почекати, швидко побіг до будинку, потупцяв біля дверей, відчинив їх і голосно гукнув гостей. Максим, Денис і Оксана одним спритним марш-кидком подолали відстань між джипом та хатою і забігли під захист даху.
Їх відразу охопила темрява, але не така
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страшні історії», після закриття браузера.