Читати книгу - "Емісар"

— Розпач — це у мене, — не згодився я. — А ти ж залізна леді…

— Дякую, — скривилась Інга. — Твої компліменти стають дедалі витонченішими. Що я маю — заплакати?

Сліз у її інтонаціях також не чулося, проте завжди присутній сарказм давно зник. Вона говорила те, що думала. Інга із зусиллям скинула оті чорні пінетки і випростала змучені ноги. Тоді я «обійняв» їх своїми і потяг до себе, схрещуючи свої під ними. В результаті її роззуті ноги вже не торкалися холодної підлоги, а вмостилися на моїх.

— Дякую, — промовила вона.

— Звертай увагу не на слова, а на вчинки, — порадив я.

— Вчинки… Хто знає, яких тепер вчинків від нас зажадають. А я тоді так і не повірила тобі до кінця…

Я не мав що відповісти.

Мовчки їхалося краще. Це була не та ситуація, коли розмова допомагає скоротити час. Важкі неспокійні думки… Звісно, коли вони обсіли, може зарадити тепле слово близької людини, але… Інга не була здатна на це, хай навіть у нас щось там склалося. Про що вона думає зараз? Повністю сховалася у себе і, здавалося, проробляє можливі варіанти виходу з ситуації. Прагматична жінка, її спосіб життя — дія. Напевно, думає, з ким зі своїх впливових друзів могла б зв’язатися, якби випала така нагода. А що, як ця жінка не настільки залізна? І тоді, можливо, такого слова потребує вона сама.

Я легенько стиснув її гомілки своїми. Вона повернулася сюди, у бункер, лише на мить, щоб поцікавитися поглядом, чого це я хочу. Цей жест був тим, чого вона не потребувала — навіть у такій ситуації.

Ми їхали довго, а за якийсь час нас по черзі вивели до ящиків і наказали справити потребу. Це означало, що найближчим часом такої можливості не буде. Ящиків тепер було стільки, що залишався лише прохід посередині. Нас збиралися закласти повністю. Здогадка вколола раптово і неприємно. Везтимуть через кордон. Що ж інакше? Бункер замурують цими ж ящиками і тоді нас ніхто не почує і не побачить. Хіба що… Але у випадковості я не вірив. У таких все схоплено. Напевно, на митниці усе домовлено або є якийсь надійний канал. А що далі? Куди? Куди закине мене доля цього разу? Моя підступна доля, та, що і так усе життя кидала й кидала…

— Можна, ми сядемо знову так, мені дуже зручно, — попросила Інга.

Я мовки виконав її прохання, вона посунулася ще далі, з’їжджаючи по кріслі, наскільки дозволяв ланцюг, і відкинулася на спинку. Дорога мала бути довгою.

— А ти можеш розповісти мені про твою мрію? — несподівано запитала вона.

— Чого раптом тепер? — здивувався я. — Якось інші думки у голові. Навіщо тобі?

— Хтозна, як буде далі, — подумавши, промовила Інга. — Можливо… дійсно більше ніколи не побачимося.

Я чув, як здригнувся її голос. Звісно, не від перспективи ніколи більше не побачити мене. Просто малося на увазі інше. «Може нас уб’ють». Гадаю, саме такі думки мучили її. А промовити таке ще страшніше, ніж думати.

— Мрія тепер одна… — пробурмотів я швидше сам до себе. Навіть у такій ситуації, коли було чим перейматися, не приємно, щоб тебе сприйняли за дивака. — Щоб оце швидше скінчилося.

— Не бажаєш… — скривилася Інга. — Гаразд. Просто хотілося знати, про що може мріяти людина. Мені дійсно не доводилося. Може вже й не доведеться.

— Не кажи дурниць, — попросив я. — Якби нас мали знищити, то зробили б це давно. На біса везти з таким «комфортом»? І ти ще помрієш. І не тільки.

Але Інга лише заперечливо похитала головою.

— Знаєш для чого ми їм потрібні? — наче наважившись, запитала вона.

— А ти знаєш…

— Ні, але здогадуюся. — Вона перевела подих і продовжувала, дивлячись мені в очі. — Я думала. Вважай одразу після того, як ти змусив мене провести з тобою півночі у ванній. Другу половину я думала. Не дивлячись на те, що не вірила тобі до кінця. І тепер думаю постійно. Тоді у мене ще була надія, що ти схиблений і таким чином розважаєшся. На жаль, тепер ця перспектива зникла.

— Дякую… — промимрив я. — Дуже радий.

— Не радій, — похмуро промовила Інга. — Краще б ти був схибленим. Друга перспектива, та, що залишилася, — набагато гірша. Я гадаю, нас везуть як донорів якихось органів.

Зізнатися, німіти у мене почало одразу. Десь усередині. А потім розливатися. Бридке відчуття. Вона відвернулася, напевно, усе те саме було і на моєму обличчі.

— І які ж аргументи на користь цього? — щоб промовити цю розумну фразу, довелося прокашлятися.

— Аргументів жодних, — вона знову дивилася на мене. — А логіка підказує тільки це. Ти правильно сказав тоді, якщо цікавимо їх обоє, то причина зрозуміла стопудово — наша вроджена аномалія, яка зустрічається украй рідко. І якщо нас дійсно везуть за кордон, то швидше за усе з цією метою. Могло статися, що комусь, гадаю, якійсь впливовій, могутній людині знадобилося «праве» серце. Або ж «ліва» печінка. Уяви собі, у якогось боса дитина помирає. Дитина, уроджена з такою аномалією, тільки її серце на додаток ще й хворе. Зупиниться він перед тим, щоб дістати потрібний орган таким шляхом? Розумієш? Дитина ця — ну, тобто, вже не дитина, зрозуміло, доросла людина — такий самий аномал, як ми з тобою. Збіг обставин.

— Аргументи неспростовні… — їдко промовив я. — А чим це наше «праве» серце відрізняється від звичайного людського? Чи печінка? Ти що, зовсім ні в дуб ногою? Такі ж самі органи, тільки розташовані наче у дзеркалі!

— Я розумію, що тобі цього не хочеться, але криком тут не допоможеш, — спокійно заперечила Інга. — Що є, то є. І пересаджувати серце, як і печінку такому аномалу від простої людини набагато важче. Це без сумніву. Або ж взагалі неможливо.