Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Роман шукає 📚 - Українською

Читати книгу - "Роман шукає"

272
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роман шукає" автора Микола Васильович Білкун. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 100
Перейти на сторінку:
і в Ігоря запашіли вуха. Але «бабонькам-громадяночкам» стало цікаво, що ж то наворожить «темний» чаклун молодому інвалідові, і вони заохочували Ігоря:

— Сідай, сідай, синку. Десь там мати тебе виглядає…

— Таке молоде — і вже без ноги.

— А мати там, мабуть, за ним уже очі свої виплакала.

— Листи хоч матері пишеш?

Ігор зиркав вовченям на жінок і не розумів, для чого Бутько влаштував усю цю комедію.

А жінок розбирала цікавість. Досі вони володіли монополією, жоден чоловік не вдавався до Бутькового ворожіння. Так, підійде, подивиться, зневажливо всміхнеться, плюне та й піде собі далі. І раптом «темний чаклун» ворожить хлопцеві, а той слухає його уважно й шанобливо. Це підносило жінок у власних очах і подвоювало їхню віру в Бутькове ворожіння.

Але жінки помилялися. Ігор не тільки не слухав, що там варнякав про «дєнєжний інтерес» та про «казьонний дім» Бутько, він сам стиха вклинився в його бурмотіння:

— Не був би ти скнарою, дав би трохи грошей неімущим браттям. Ти собі ще наворожиш, а Семен Анципер сигарет просив.

Бутько кивнув головою і закінчив ворожіння передбаченням, що Ігоря очікує блискуча кар’єра й високі державні посади. Але цим він не обмежився. Демонстративно, щоб усі бачили, тицьнув хлопцеві в руку кілька папірців і оголосив:

— З інвалідів війни грошей не тільки не беру, а й сам чим зможу, тим допоможу.

Ігор засовався. Таке благодійництво його зовсім не влаштовувало, і він не знав, брати йому гроші чи образитись. Але тут втрутилися «бабоньки-громадяночки»:

— Бери, бери, синок, чого ти встидаешся? Чоловік тобі від щирого серця, а ти… Бач, він сам такий…

Клим Бутько розумів силу реклами.

Хлопці пішли купувати сигарети. Несподівано їх зупинив меткий неголений чоловічок у традиційній куфайці, з польовою офіцерською сумкою через плече. Вони ніяк не могли зрозуміти, чи цей чоловічок косоокий, чи то його очі просто так швидко шастають на всі боки.

— Ви, хлопці, героями хочете бути? — запитав він.

— А ми й так герої хоч куди, — всміхнувся Ігор.

— Е, ні. Ви мене не розумієте. Я кажу: ви Героями Радянського Союзу хочете бути?

— А ти часом не Калінін? — примружився Ігор. — Може, Указ Президії Верховної Ради підпишеш? Тоді ми не проти.

Чоловічок дрібно-дрібненько захихикав.

— Можна й без указу… Дивіться… — Він попорпався у своїй польовій сумці, і сталося таке, що хлопці від подиву роти пороззявляли: на долоні у чоловічка лежала Золота Зірка Героя Радянського Союзу. — Ну то що? Можна без указу? І недорого.

Ігореві очі налилися кров’ю, Мартин стиснув щелепи, Славко зблід.

— Ти… ти що, гад? Ти що?! — тільки й зміг вимовити Вербицький.

— Ша, ша, без нервів, — зашикав чоловічок, а очі його забігали ще швидше. — Тут нема ніякого мошенства. Ти що, думаєш, я вбив когось чи вкрав її? Своїми руками зробив…

— А золото на городі викопав? У тебе там свої копальні? — насунувся на нього Мартин.

— Та яке золото, хлопці?.. Господь з вами!.. Дивіться! — Він ще раз поліз у сумку і видобув звідти цілу жменю золотих зірок. — Я їх з бляшанок клепаю. Штампика виточив — і клепаю. А що тут поганого? Свою працю продаю. Чого ви накинулись на мене, як малахольні?

Хлопці заспокоїлись, але не знали, сміятися їм чи покликати міліцію.

— А що ви хочете за неї? — поцікавився практичний Славко.

— Та всього й прошу п’ятдесят карбованців. Справжня двадцять п’ять тисяч коштує.

— Хіба можна купити й справжню? — насторожився Мартин.

— Та ні, то я так… То будете брати? — запобігливо запитав чоловічок, зазираючи їм у вічі.

— А для чого вони нам? — знизав плечима Славко.

— Як то для чого? На гімнастерку почепиш… У село приїдеш — всі дівчата твої будуть. Знову ж таки на залізниці почот і уваженіе, квитки можна без черги брати…

— Ми й так їх без черги беремо.

— Міліцію треба покликати, — вирішив Мартин Вайл. — Хто дав право отак, із бляшанок… Це ж казна-що!

— Ех, синок, синок, до чого тут міліція? Що, міліція моїх дітей нагодує? Жити ж якось треба… Не хочеш — не бери. А інші нічого, беруть, ще й дякують. Один старшина тільки-но дві штуки взяв. А ти — міліцію…

Чоловічок, поспіхом зсипавши зірки в свою польову сумку, зник у натовпі.

— Сказитися можна, — покрутив головою Славко. — Це ж треба — на Євбазі Зірки Героїв клепати… З бляшанки!.. А поки на фронті оту «За бойові заслуги» заслужиш. Я вже не кажу, про Червону Зірку чи орден Слави…

— Звичайно, — підтримав його Мартин. — Повоював я, поки мені дали «Вітчизняну війну», та ще й другого ступеня! А представляли ж на першого ступеня… У льотчиків — інше діло. Он скільки їх у Юнкерса — два Червоного Прапора, три Червоні Зірки та ще й хрестик цей англійський… Льотчикам вони легше діставалися.

— Нікому їх задурно не давали, — не погодився з другом Славко. — Але в Юнкерса їх і як на льотчика забагато.

— Виходить, заслужив, — сказав Ігор. — Він їх у бою здобув, а не на Євбазі купляв. Він показував нам орденську книжку. Перший Червоного Прапора там ще з сорок першого року…

Розділ п’ятий

Мій друг Віля, як він сам казав про себе, «колишній грузинський князь, а нині трудящий Сходу», що означало «колишній водій таксі, а нині молодший науковий працівник Інституту філософії Академії наук», запевняв, що на якомусь цвинтарі стояв пам’ятник з таким написом: «Тут лежить Іванов, який помер після операції, що її зробив йому лікар Петров». Родичі небіжчика в такий спосіб помстилися невправному лікареві.

Ми з Людою одночасно побачили на плиті напис «Іванов». І хоч далі йшлося зовсім про інше, Люда швидко

1 ... 21 22 23 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роман шукає"