Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

Раз якось іду я по жидівському базару в Толедо, аж бачу — хлопець один старі якість зошити й шпаргали торговцю шовком продає, а я собі зроду до читання охочий, на вулиці клаптик паперу підніму, і то почитаю; з тієї ж то цікавості узяв я в хлопчика один зошит і по письму зразу впізнав, що то арабщина. Впізнати ж то впізнав, а вчитати не зміг; давай тоді роззиратися, чи нема де якого мориска, щоб мені те писання розтлумачив. А в Толедо такого чоловіка знайти — не велика труднація: якби навіть мені треба було перекладача з якоїсь путнішої і давнішої мови, і то легко знайшов би. Нарешті один таки навинувся мені на очі; я сказав йому, чого мені треба. Він узяв у руки зошита, розгорнув десь посередині і, прочитавши кілька рядків, зареготався. Я спитав, чого він сміється, і він одказав, що його насмішила приписка на маргінесі. Я попросив його ту приписку перекласти. Не перестаючи сміятися, він сказав:

— Тут ізкраю написано ось що: "Дульсінея Тобоська, що її імення так часто в сій повісті фігурує, була, кажуть, велика мастачка свинину солити — у всій Ламанчі другої такої не було".

Почувши слова "Дульсінея Тобоська", я став як уритий: мені одразу спало на думку, що ці старі зшитки містять у собі історію Дон Кіхота. Вражений цим здогадом, я попрохав мориска прочитати заголовок, і він не гаючись перетовмачив мені з арабської на кастільську до слова так: "Історія Дон Кіхота з Ламанчі, написана Сідом Ахметом Бен-Енхелі, дієписцем арабським".

У мене аж вушка засміялись, як я той заголовок почув, та я перемігся якось, щоб радості своєї і навзнаки не подати. Підскочивши до шов-которговця, я видер йому з рук усі ті зшитки й папери і забрав їх у хлопця за півреала; коли б він був здогадався, як вони мені потрібні, він міг би заправити за них і одержати з мене цілих шість реалів, а то й більше. Тоді ми з мориском відійшли до собору, стали під опасання, і тут я попросив його переложити на кастільську мову, нічого не проминаючи й не додаючи, все, що в тих паперах стосувалось Дон Кіхота,— а ціну сам нехай покладе, яку хоче. Він задовольнився двома мірками родзинок та двома корцями пшениці, пообіцявши за те перекласти рукопис докладно й доладно, і то в найкоротшім часі. Щоб же ту справу прискорити і такої цінної знахідки з рук не пускати, взяв я мориска до [57] себе додому, і за яких півтора місяця він переклав мені всю ту історію, яку я вам зараз і розкажу.

В першому зшитку була, між іншим, дуже натурально намальована бійка Дон Кіхота з біскайцем: суперники зображені в тій самій поставі, як оповідається в історії, обидва піднесли вгору мечі, той затуляється щитом, а сей подушкою; під біскайцем мул, немов живий, і зразу видко, що наймана тварюка: під мулом напис — "Дон Санчо де Аспейтія", так звали б то біскайця, а під Росинантом — "Дон Кіхот". Росинанта маляр удав знаменито: така собі невірна шкапа, худа й незграбна, суха й довготелеса, ще до того й драбинчаста, ребра аж світяться; недарма ж і названо його так, сказано — Перешкапа. Трохи одаль стоїть Санчо Панса, осла свого за оброть тримаючи; під ослом написано — "Санчо Санкас": судячи з малювання, мав він товсте черево, короткого тулуба й довгі ноги, тим-то й прізвище йому прокладено Панса або Санкас, себто Пузань чи Цибань, воно і так і так у нашій історії пишеться. Були там іще деякі цікаві дрібнички, та вони для нашої історії більшої ваги не мають, нічого не додаючи до її правдивості: а історія та, кажуть, добра, котра правдива.

Як же нашій історії і можна щодо правдивості який закид зробити, то хіба одне тільки, що автор її араб, а ся нація на натуру брехлива; та що араби на нас ворогують, то можна припустити, що він радше применшує, ніж прибільшує. Так воно, мабуть, і є, бо там, де він мусив і міг би про заслуги нашого доброго рицаря ширше пером розвестися, він ніби нарочито збуває їх мовчанням. Се річ погана, надто як робиться зумисне: історики завжди мають бути точними, правдомовними і безсторонніми, щоб ні власний інтерес, ні страх, ні ворожнеча, ні дружба не могли збити їх з путі істини, бо істина — це матір історії, а сама історія — це суперниця часу, хоронителька дій, свідок минувшини, приклад і пересторога для сучасності, наука на майбуття. Я певен, що в сій історії ви знайдете все, чого тільки можна вимагати від цікавої лектури, як же їй, може, бракуватиме де чого доброго, то винен у тім, безперечна, собака-автор, а не сам предмет. Отож, якщо вірити перекладові, друга частина її починається ось як.

Замахнулись наші завзяті й затяті одноборці гостролезими мечами своїми, і така грізна та безстрашна була в обох постава і направа, що, сказав би, кидають вони виклик землі, небові й пеклу. Перший ударив буйнокровий біскаєць — рубонув з такою люттю і міццю, що якби меч його був у руці не схибнувся, сей один удар міг і запеклому поєдинку, і всім пригодам нашого рицаря край покласти; отже, зичлива доля, що берегла Дон Кіхота для важливіших справ, повернула меча його супротивника так, що він хоч і спав йому на ліве плече, та великої шкоди не вкоїв, лише збив лівобічні лати та відтяв мимохідь частину шолома й півуха. Все те залізяччя брязнуло додолу, і Дон Кіхот стояв якусь мить, як непишний.

Та, Боже мій правий! Чи знайдеться такий чоловік у світі, котрий змалював би словом той лютий гнів, що вступив у нашого рицаря, як побачив він, яку йому вчинено швабу? Скажемо тільки, що Дон Кіхот знову звівся на стременах, ще міцніше стиснув обіруч меча і так скажено затнув біскайця по